Перший день війни пам’ятаю дуже добре. Я збиралася їхати на роботу до Слов’янська, коли пролунали вибухи. Були прильоти, авіаудари… Спочатку я не одразу зрозуміла, що відбувається. А вже коли приїхала на роботу, нам почали видавати трудові книжки й сказали, що почалася війна.

За ці місяці довелося зіткнутися з багатьма труднощами. Слава Богу, заробітну плату нам виплачували, але проблем вистачало. Були перебої з їжею, люди масово зверталися по гуманітарну допомогу. Часто приходили молоді родини з дітьми. У моїй сім’ї теж сталося горе - мій чоловік помер. Думаю, всі ці хвилювання й переживання дуже підірвали його здоров’я.

Найбільше мене шокували постійні обстріли й загибель людей. Дуже тяжко, коли гинуть мирні мешканці й наші військові. Це шок для всіх. У такі моменти не знаєш, що робити: бігти в підвал чи намагатися виїхати. Нічні обстріли, страх за сім’ю, за онуків - усе це було дуже важко пережити.

Зараз ми відновили роботу. Я знову щодня приймаю людей у приміщенні соціального захисту і спілкуюся з мешканцями громади. До кожного - своя проблема, свій біль, свої питання.

Гуманітарної катастрофи, на щастя, немає. Вода є - у людей криниці. Світло з перебоями, але це тимчасові незручності. Газ нам уже дали. Також приймаємо заяви на забезпечення дровами. Можна сказати, що життя потроху починає налагоджуватися.

Я не можу прогнозувати, коли й як закінчиться війна. Дуже сподіваюся на наші Збройні сили, щоб це сталося якнайшвидше. Хочеться миру й спокою. Коли читаєш новини про звільнення територій, серце радіє - наші хлопці просуваються вперед.

Я вірю, що країна буде відновлюватися. На це піде не рік і не два, але я бачу Україну квітучою та незалежною.