Ми з чоловіком і семирічним сином жили в Пологах. Я працювала на олійному заводі в лабораторії. Війна застала нас вдома зранку. Ми збиралися на роботу, до школи, і тут прийшло сповіщення. До нас приїхали родичі з Бердянська, всі були на нервах.

Я ще ходила декілька днів на роботу, а потім остаточно почалася війна, тобто вже військові дії у нас в місті. Ми півтора місяці були вдома, тому що там були наші батьки. Не було більше двох тижнів світла, зв’язку. Не знали, що з рідними, не знали, яка у кого ситуація.

Дуже велика проблема була в ліках. Батькам потрібні були ліки, а їх неможливо було десь взяти. За гроші шукали людей, які могли доставити ліки. Місцеві групувалися, виїжджали до Запоріжжя і купували, що було потрібно. А потім із-за дитини ми вирішили виїжджати, бо дитина бачила тільки підвали, і все.

Ми з чоловіком залишилися без роботи, мати моя залишилися без домівки. Ми квартиру купили перед війною - там вже вікон немає, і незрозуміло, що буде далі. Зараз ми не працюємо, але шукаємо. Якщо нічого не знайду по своєму профілю, доведеться міняти професію. Стараємося підтримувати один одного і не втрачаємо надію, що все скоро закінчиться.

Війна змінила наше світосприймання. Тепер не будемо складати гроші на квартиру, а будемо жити одним днем. Не будемо накопичувати цінні речі. Наше майбутнє обов'язково буде щасливим.  

Війна однозначно закінчиться нашою перемогою, а коли - не знаю. Потрібен час на те, щоб наші військові вигнали агресора. Дуже багато сил потрібно прикласти, щоб їх вигнати. Щоб цього жахіття ми ніколи не бачили, діти не бачили, щоб був мир. Сподіваємося на краще і віримо в краще майбутнє.