Ми втратили все. Наше село і до сих пір залишається окупованим, діти не мають постійного місця проживання, постійних друзів. Рік не вдома і не має гарантії, що зможемо повернутися додому, чи буде ще той дім і чи не все ще обікрали окупанти. Важко психологічно це усвідомити! Коли ми виїжджали з окупованої території - потрапили під обстріл градами, через переляк у старшої доньки почало сіпатися око.

Найбільш важким було лягати спати одягненим і змушувати так спати дітей, бо часто серед ночі доводилося бігти до підвалу. Морально важко було ночувати у підвалі, тримаючи під рукою лом і лопату (бо якщо завалиться підвал - хоч якась надія вибратися).
Складно було прийняти, що на рідних вулицях стоять окупанти з автоматами і слідкують за тобою. Ми розуміли - якщо в них поганий настрій і їм не сподобається твій погляд чи рух - ти будеш покараний. На початку окупації - полиці в магазині стали порожні. Черги за хлібом величезні. Спочатку залякали, що продуктів більше не буде, і у людей почалась паніка. Потім почали завозити продукти з Криму.