Дмитро намагається триматися дорослим, але я бачу, як глибоко він ховає свій біль. Ми разом пройшли крізь пекло окупації Бучі, довгі дні у холодному підвалі та невимовний жах очікування. Рік ми вважали чоловіка зниклим безвісти, сподівалися на диво, а знайшли його вже після ексгумації та тестів ДНК. Похорон у закритій труні залишив на душі мого меншого сина глибоку рану, яку неможливо загоїти словами.

Попри цей важкий тягар, Дмитро не здається. Він має світлу мрію — вже пів року відкладає власні гроші на квадроцикл. Він неймовірно творчий: обожнює виступати у різних виставах та сам організовує ці дійства. А ще він знайшов віддушину у спорті, займаючись боксом. Мені понад усе хочеться, щоб він хоча б на деякий час опинився у веселій компанії однолітків, відволікся від тривог і проблем сьогодення, дозволивши собі бути просто дитиною.