Я довго не міг повірити, що війна справді сталася. День був метушливий, усе навколо кипіло й гуділо, люди телефонували одне одному. Але усвідомлення не приходило. Здавалося, що це якась помилка і що справжньої великої війни не буде.

З гуманітарною допомогою було складно. За весь час я отримав її лише один раз, невелику коробку із засобами гігієни. Медикаментів не вистачає, багато необхідного доводиться шукати самостійно. Потреб багато, а допомоги мало.

Найбільше мене шокувала кількість загиблих людей. Коли навколо руйнування і втрати, коли постійно доводиться думати, де взяти кошти на найнеобхідніше, важко знайти світлі моменти. Є ті, хто щиро допомагає, але трапляються й випадки, коли на чужій біді намагаються заробити.

Евакуація була поспішною. Ми з рідними сіли в машину і виїхали під обстрілами. 

Я був на милицях, але чекати не можна було. Навколо сильно бомбили, стріляли поблизу дому. Ми просто рятувалися як могли. Головне було - вижити. Війна сильно вплинула на мою родину. Постійна тривога, нервове напруження, страх за дітей і онуків залишили свій слід. У мене маленькі внуки, і ми всі були змушені тікати.

Я хочу перемоги і миру. Хочу, щоб мої онуки жили гідно і не пережили того, що випало на нашу долю. Я все життя тяжко працював і мріяв про спокій. Моє майбутнє я бачу в країні, де буде справедливість і можливість жити без страху.