Наталія Богомолова, група КН-202, ВСП «Львівський фаховий коледж Львівського національного університету природокористування»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кукла Наталія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Моя історія розпочнеться з дати, яка закарбувалась на все життя 24 лютого 2022 рік - початок повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Цей день кожен пам’ятає по різному, та я б хотіла розказати про своє бачення не тільки цього дня, а й перших тижнів війни. 

Я тоді навчалась у 8 класі і прокидатись на перший урок було складно, та чомусь саме в той день я проснулась о 5:30. Це було дивно оскільки з іншої кімнати було чути шум, батьки не спали і щось дуже бурно обговорювали. Я чула як мама з татом розмовляли по телефону з моєю сестрою, що живе у Дніпрі. Вони рідко дзвонили один одному і це стало для мене тривожним дзвіночком, я не могла зрозуміти, що відбувається і чому вони так нервують… Я старалась зрозуміти про що розмова, було дуже цікаво оскільки відчувалась істерика сестри, тато замовк на хвилину, щоб зібратись з думками та розповісти що сталось… Я почула слова у які не хотіла вірити і натомість жартувала останні 2 тижні, у мої вуха врізались слова про обстріли та наступ російських військових. Згадуючи це в мене появляється тривога та накочуються сльози, але тоді я ще не розуміла, що мене чекає наступні дні. 

Чесно кажучи, я не знала, що робити у такій ситуації, просто не було ніяких інструкцій, все що було це тривожна валізка, яку я склала на всяк випадок. День проходив як у тумані, по всіх каналах розповідали що творилось в Україні, інша ж інформація, просто не сприймалась. Десь о 10:00 до нас подзвонила ще одна моя сестра – Оксана, вона плакала та благала батьків, щоб мене з бабусею відправити до неї у Польщу. Мама категорично відмовилась, у ній горіла непохитна віра у наших захисників, я в цьому рішенні її підтримала. 

Пам’ятаю як мене та мою сусідку відправили в магазин, щоб придбати продукти, оскільки їх могло більше не бути. Було страшно оскільки російські війська швидко просувались, а великі черги та космічні ціни тільки зміцнювали тривогу. Повернувшись додому батьки розповіли, що їдуть наші родичі із Сум, все відбувалось досить швидко важко було зрозуміти хід подій. Ми переживали за них, оскільки Сумська область є російським прикордонням і там відбувалися обстріли. Тож було полегшенням коли вони приїхали живими та не ушкодженими. Наші родичі розповіли, що їм дуже пощастило виїхати о 3-тій ночі (оскільки вони планували їхати саме в цей час на відпочинок) і лише в дорозі дізнались що відбувається. Чудом вони об’їхали ті дороги які обстрілювали… обстрілювали машини цивільних і навіть тих у яких діти… 

Перші ночі стали для мене кошмаром, я спала на матраці, що лежав на землі у батьківській кімнаті. Тривога та нав’язливі негативні думки не давали заснути, а страх обстрілів та припущення того, що наші герої не зможуть втримати цих загарбників лякав ще дужче. Тим не менше віра в ЗСУ була велика.

Наступного ранку мама почала говорити про те, щоб відправити мене з бабусею до сестри. Я не хотіла цього бо не могла залишити батьків, не хотіла їхати і залишати все своє життя за тисячі кілометрів. Але у батьків був лише один аргумент, якщо я буду в безпеці то й вони будуть спокійні. Після цих слів 27 лютого я вирушила в дорогу. Мене довезли до міста Явора, а звідти мене вже забрали родичі. З цього місця починається шалене випробування та водночас розуміння, що ми не одні. Нас привезли до села перед польським кордоном, далі довелося йти пішки через величезну кількість машин, що простяглися на декілька кілометрів.

Прийшовши до пункту призначення ми були в шоці. На території прикордонного пункту було дуже багато людей, важко описати як це виглядало. Та на диво все було досить організовано. Нас зустріли волонтери та провели до організованої групи. Було дуже холодно і оглядаючись по сторонах можна було побачити дуже багато дітей, тварин та людей похилого віку. Ми й не помітили як і стемніло. І мене шокував той факт, що іноземці які не знали української та наші громадяни розуміли один одного без слів та змогли разом розпалити вогнище, щоб підтримувати одне одного. Було чути як хтось співав щоб заспокоїтись дехто як і ми спали просто неба на валізах. Пізно у вечері волонтери змогли роздати людям вечерю та гарячі напої. Ми просиділи там більше 4 годин і боялись що просто не буде чим зігрітись, але ті люди які не були байдужі вселили мені віру, що ми зможемо все.

Близько 1-ї години ночі ми підійшли до воріт це був жах. Навколо тебе дуже багато людей, вони тебе просто затискають, тобі стає важко дихати і це продовжується протягом 3-4 годин притому, що прикордонники впускали лише вагітних жінок, жінок з дітьми та пенсіонерів. Підходячи до воріт можна було побачити як дітей та візки перекидали через паркан. Пройшовши цей жах я просто хотіла додому, я не розуміла у свої 14 років, чому це сталось з нами і чому я повинна їхати…  

На польському кордоні ситуація виглядала зовсім по іншому, чомусь там не відчувалось такої тривоги, було відчуття безпеки та турботи. Ті ж прикордонники які зазвичай дуже суворі та переглядають дуже ретельно речі, дивились дуже спокійно на нас, а в їх очах можна було прочитати співчуття -  «ніхто на таке не заслуговує». Навколо було дуже багато гуманітарної допомоги і кожному старались допомогти. Пізніше нас провели до автобусу, що віз до центру біженців, а вже звідти нас забрав родич з Польщі. Загалом під час проживання в Польщі я ще не раз отримувала допомогу та постійно відчувала підтримку. 

Ми з бабусею упродовж мого перебування за кордоном дзвонили до батьків і у мене був шок від інформації коли, що моя мама, проста викладачка пішла у військомат, щоб піти служити. Їй сказали йти і варити борщі, тож вона відкрила волонтерський центр, де помагала внутрішньо переміщеним.

Складаючи усі ці факти про те, що відбулось особисто в мене в мами та в інших людей, що пережили повномасштабне вторгнення в Україні можемо зробити лише один висновок - ми незламні, наша сила в єдності і взаємодопомозі. І взявши один одного за руку, підтримуючи один одного та наших військових ми переможемо!