Я народилася у Чернігівській області. Сюди приїхала за направленням. Вийшла заміж, народила двох дітей. Один син працює у нашому селі агрономом, інший – у Кривому Розі у школі. Я працювала у дитячому садку, чоловік – у колгоспі.

У нас було хороше життя: ми жили не багато, але і не бідно. Коли розпочалася війна, стало страшно. Тому що росіяни йшли на Чернігів через мою батьківщину. Там живе моя сестра. Було моторошно. А тепер ще страшніше. Ми живемо у Нікопольському районі. Навіть сьогодні чули страшні вибухи. Нас це лякає, але продовжуємо жити.

Пишаємося своїм селом: воно дуже гарне. Тут живуть хороші, доброзичливі, працьовиті люди. Допомагають одне одному. Буде дуже шкода, якщо його зруйнують. У нас є своя лікарня, є гарний стадіон. Я пишаюсь тим, що живу у нашому селі.

Ми живемо надією, що ми переможемо і Україна заживе ще краще, ніж раніше. Єдине – ми не зможемо допомогти тим родинам, які втратили дітей на війні. У нашому селі хочуть перейменувати вулиці іменами героїв, які загинули за Україну, зробити Алею слави. Великі плани. І все нам вдасться. Ми – непереможна і свободолюбива нація.