"Навіть коли випадають важкі випробування, ми тримаємо удар"

На початку війни Дар’ї з сім’єю вдалось евакуюватися з Сєвєродонецька та доїхати аж до Мадрида.

Сьогодні двомісячна річниця війни.

Моя сім‘я, як і багато інших, виїхала за кордон у перші дні. 1 березня ми перетнули кордон Польщі разом із бабусею, мамою, сестрою і трьома її дітьми. Двома машинами, одну з яких нам позичив хлопець із добрим серцем: «Як пропустять, як-небудь повернеш, а як не пропустять, залиш на кордоні, я вигадаю, як забрати». Написав на мою сестру довіреність від руки та записав відео для прикордонників. Тільки ніхто не запитав, на чиїх ми машинах і чому їдемо.

Жах дав нам такий потужний поштовх, що ми доїхали до самої Іспанії. То було нелегко, дорого і муторно. На щастя, мир сповнений доброти і турботи.

У Варшаві ми тиждень жили в моєї троюрідної сестри. У Празі зустрілися з подругою дитинства. У Нюрнбергу хостел, в якому зупинялися, прийняв нас безоплатно, хоча ми наполягали на тому, що хочемо заплатити.

У Леоні залишили пальто. У Жироні скуштували найсмачнішу пепероні. У Валенсії пили чай в чарівної Саші, яка допомогла з пошуком і орендою житла на перший час, до червня. В Аліканте зустрілися з Зоєчкою, яка плакала і складала нам цілий багажник їжі і питної води.

Ми підбадьорювали одна одну, мовляв, коли б ми ще Європою каталися. Та було багато суму і жалю.

Нам дуже пощастило мати одна одну. Такий жіночий клан в чотирьох поколіннях зібрався.

Ми сильні. Ми незламні. Навіть коли на долю кожної з нас випадають важкі випробування, ми тримаємо удар. Навіть зараз, коли вдома вирує війна, а в такій теплій Іспанії неможливо знайти житло. Найцінніше, що є у нас, – ми.

Можливо, ми повернемось в Україну. Можливо, ще шукатимемо свій дім на теплих узбережжях. Врешті-решт, ми точно знайдемо свою опору і місце, де зможемо бути ефективними, але зараз, то, мабуть, найважчі часи, які нам траплялись. Хоча й знаю, що багатьом набагато важче, ніж нам.

Зараз я в Мадриді. Сплю, їм та гуляю, у мене справжнє побачення. Вчора були на ринку Сан-Мігель, життя там кипить.

Ми розділили столик з літньою парою англійців. Коли він почув, що я з України, просто встав і обійняв мене. Сильно-сильно тримав. Величезний, десь під два метри чувак обіймав мене й плакав, як маленьке дитя.

Світ відчуває наш біль. Навіть якщо нам здається, що ми до того болю звикли, ми все одно неспинно відчуваємо його. Але, як каже моя колега Настуся, «нада жіть жізнь!»

І ми живем, спимо, їмо, гуляємо європами, як і всі, донатимо ЗСУ, ТрО, пораненим, тваринкам, бабусям і дідусям, збираємо на броніки друзям, вмовляємо декого лишати свої домівки, бо йдуть жорстокі бої.

Сестра проводить консультації і допомагає психологічно вивезти декому все, що відбувається зараз. Кожен робить все, що може, звідси, аби бути якось корисним.

Сил не так багато, як хотілося б. Але ми всі стійкі. Ми всі незламні. Ми всі – українці й українки, які хочуть повернутися додому, навіть якщо його вже немає. Нам буде, куди повертатися, бо то наша земля.

Боронь Боже наших захисників. Даруй їм силу й волю бути мужніми. Хай вони повернуться додому живими з перемогою. Ми чекатимемо.

Історія з відкритих джерел.