Мені 25 років. Я з чоловіком жила в місті Лиман Донецької області. Там мешкали і мої батьки. Я працювала на атомній електростанції. Зранку 24 лютого збиралася на роботу. З телебачення і соцмереж дізналася про початок повномасштабної війни. На вулицях було людно. Багато автомобілів їхало на заправку. Того дня чоловік записався у Територіальну оборону. Зараз служить в ЗСУ. 

Після того, як чоловік пішов воювати, я залишилася з мамою, братом і близькими родичами. Навіть коли снаряд влучив у наш будинок, не планувала покидати місто. А потім прийшли окупанти – довелося виїжджати. Маму не вдалося переконати. Брат неповнолітній, тож він залишився з нею. Я виїхала спочатку в Луганську область, а звідти з перевізниками вибралася в Полтаву. Важкувато було знайти квартиру, бо я з собачкою. А от на роботу влаштувалася на п’ятий день. Працюю майстром манікюру в салоні краси.  

Я підтримувала зв’язок з мамою і братом. Вони жили під обстрілами. За два тижні до звільнення Лиману знову був приліт у наш будинок. Мама загинула, а брат отримав поранення. Зараз брат живе на окупованій території. Ми з ним досі не можемо повірити в те, що мами більше немає.

Я живу в гуртожитку. І тут, і на роботі люди добре до мене ставляться, підтримують. Власниця салону без проблем відпустила до чоловіка, коли він отримав поранення. 

Сподіваюся, що війна закінчиться до кінця цього року. Хочеться, щоб чоловік був поруч. Ми плануємо після війни дитину.