Мені 67 років. Народилася і живу в місті Краматорськ. Маю дітей, онуків. Раніше був чоловік, ми працювали на заводі, купили свою квартиру, заробили все чесним трудом.

У мене багато родичів в білорусії. Я так плакала - не могла повірити. Страшно було, звісно. В мене батьки були в Германії - вони розповідали про війну, я все пам’ятаю. Зараз також дуже страшно: навіщо вони напали? Незрозуміло.

У нас не було газу - ми на вулиці дерева обрізали, робили їсти на кострах. Коли було світло, в мультиварці варили їсти. Сусіди у нас дружні, ми допомагали один одному. 

Найскладніше – це, звісно, обстріли. В місті в підвали ховалися, було дуже страшно. Пішки бігала до дітей через парк, бо транспорт не ходив. Важко дуже було.

Дякую, що Фонд Ріната Ахметова допомагав продуктами, а то в магазинах все дуже дорого. Здоров’я вже немає, ходити вже важко. Ходимо по лікарнях, а там нічого не дають. Дуже важко, всі гроші йдуть на ліки. Так як ми зараз живемо - то це не життя, а просто божевілля.

Чекаємо, коли це все закінчиться. Я вірю в Бога. Вірю в Україну, вірю в ЗСУ - в те, що вони нас захистять. Хочеться, щоб мир був.