Ільчук Інна, група 16-11Т, Державний навчальний заклад "Бердичівське вище професійне училище"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Блізніченко Юлія Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Педаль газу заскрипіла, ти повільно рушаєш і збільшуєш швидкість. Навчальний ЗІЛ зі старечим обуренням мотору все ж таки завівся.  Тепер ви разом стараєтеся щодуху мчати розбитою дорогою відомого маршруту. Так, я вимоглива до себе, бо я - перфекціоністка, а ще мені потрібен чудовий результат, який перевершить сподівання інших і мої власні. Якщо я цього не досягну, то борсатимуся до тих пір, поки перемога не стане моїм другим ім’ям. Мені не відомо, чи з цього щось вийде – хвилювання охопило мою душу. Це почуття чомусь подобається і лякає одночасно.

Чужі погані очі змушують мовчати про мрії та плани. Мовчання стало моїм постійним гостем, що допомагає зосередитися невихованим думкам. Я його не проганяю, нехай сидить зі мною на лавці.

Місяць, як ювелірна прикраса, блищить, але в цій історії зірки світять, на жаль, не мені. Бідняк чи багач – я пізнала обидва ці стани. Яка може бути радість, коли в кишені немає шеляга? Краще сумувати, плакати і тужити з грошима, аніж весь час думати, де їх заробити. Чи буде у мене посвідчення водія? Чи буде автівка? Це, мабуть, найбільша лотерея, яку я хочу виграти. Старання та прагнення також мають свій успіх.

Безсонні ночі, годинні навчальні відео – в мене вийде, повинно вийти.

Чи не парадокс, що серед людей ти відчуваєш себе самотньою та непомітною. Недоліків немає, лише спецефекти, яскраві вітрини, театри, музеї. Пасивність і неробство тільки виснажують твоє життя, презирливість намагається втішити тебе, презирливість – це зброя гордих натур. Як змусити себе працювати, коли немає жодного бажання? Сама собі нагадую осінній пейзаж. В очах, які дивляться на тебе з холодної та брудної калюжі, прикрашеної веселковою краплею мастила, так багато втоми і смутку, проте ти не здаєшся – це справжня суперсила. Дай Боже нашому теляті з’їсти вовка.

На дорозі незліченна кількість поворотів, але вороття вже не буде ніколи. Вона намагалася втекти від свого дару, але не змогла. Справжня сутність – це прекрасна душа, яка обожнює правду та не терпить лихослів’я.

Тепер сцену бачитиму тільки уві сні. Довелося відмовитися від однієї мрії заради іншої. Нехай зачекають мої шанувальники. Колись здмухну важкий пил зі свого розмальованого пісенника і, можливо, знов зігрію холодний мікрофон своїм диханням. Співаю ще з дитинства. Сама собі і концертний менеджер, і вокалістка. Райдер мій був завжди порожній. Виступала перед деревами в саду, розважала домашніх тварин, радувала родичів, а потім наважилась продемонструвати талант у школі, а далі і в училищі. Страх сцени я подолала, а от страх глядацької аудиторії мене не залишає. Завжди дивлюсь в очі глядачів, спостерігаю за їхньою реакцією і очікую визнання. У останній приспів намагаюсь вкласти всі емоції. Ось чую омріяні оплески. Значить пісню я обрала правильно, відкинувши поради багатьох професіоналів, довірилась своєму смаку та інтуїції. Якесь приємне тепло наповнює мою душу. Хочеться запам’ятати цей момент, адже, можливо, я його вже ніколи не відчую.

Навіть не уявляю, як у часи війн, революцій чи інші круті повороти історії митцям вдавалося йти своєю дорогою, не відпускаючи руку Музи. Читаю біографії, намагаючись знайти знак вищих сил для себе, але рідні чорноземи все голосніше кличуть на побачення.

У моїй голові витає постійне питання: «Як поєднати мій талант з обраною професією?». Не усім Доля приносить такий дарунок. Хтось витрачає час і кошти на вчителів, присвячує навчанню музиці все своє життя, а мені це дісталося просто так. У пазусі тримаю фантазійний діамант, який не буде більше радувати інших, і мене, можливо теж.

Ідеально застелена постіль під мугикання сучасної «Ой у лузі червона калина…» нічним теплом проводжає мене на ранковий автобус. Довга дорога в стареньких навушниках до затишного куточку у лісі.

Чого ти очікуєш від себе? Успіхів? Кохання? Досягнення чи,  може, безмежного багатства? Бажання втекти подалі від усіх нікуди не поділося, навіть якщо це буде кінець. Кінець залежить від твоїх рішень. Червона цегла падає – її не врятувати.

Юна трактористка… Ледь приборкані обурення і неспокій на кілька годин тепер заховані в кабіні залізного друга. Навчилася їздити на тракторі, коли рідного брата забрали. Повна мобілізація чоловіків, осиротілі неорані поля, постійні атаки нав’язливих думок, які ніхто не допоможе відбити, підштовхнули мене до дверей з написом «Вихід». Навіть рідні і близькі покрутили пальцем біля скроні. В тебе є маршрут і чітке розуміння мети цього маршруту. Я залишилась тут, я живу у свій час, яким я не можу керувати, але я можу керувати собою.

«Жінки все частіше опановують традиційні чоловічі професії» - такі заголовки мерехтять  у стрічці новин. Нарешті стереотипи зникають?

Після завершення навчання і складання іспитів отримаю посвідчення тракториста-машиніста (а може вже трактористки-машиністки) і зможу самостійно працювати на тракторі. Спочатку в мене були побоювання, що я не впораюсь. Лякала кількість інформації про будову трактора, а практичне водіння ще й нагадало, що я представниця слабшої статі, бо вага запчастин та моя, здається, однакові. Як перемогти товстенну книгу правил дорожнього руху, а ще одночасно не втратити жіноче обличчя і не уподібнитися старому дядькові у засмальцьованому робочому комбінезоні?

Однак  найстрашніше для мене - це чути неприємні слова про те, що я затіяла марну справу і нічого путнього з цього не вийде. Подруга пропонувала професію кухаря чи кондитера, бо дівчина і трактор – це несумісні речі і щасливого союзу між ними не може бути.

Однак війна у своєму храмі повінчала вже багато раніше несумісного. От і я міцно тримаю кермо трактора. Бачу, що майстер навчає мене обережніше і лагідніше, ніж інших. До дещиці пояснює матеріал, наче мати перетирає їжу для немовляти, а я щосили намагаюся дотягнутися до тієї планки, яку встановило суспільство для професії, але розумію, що дотягнутися – мало, потрібно перестрибнути.

Жіночність – це не про червону помаду, сором’язливість чи вміння прикидатися слабкою. У сучасному світі серед новітніх технологій кожен хоче бути самим собою, головне – це не порушувати кримінальний кодекс.

Ідеальне життя дівчини в соціальних мережах та в реальності зазвичай відрізняються, як би не намагалася їх змішати - все одно виходять контрастні прошарки не завжди солодкого пирога. Цікава робота, творчість, добра справа і незначна мрія врятувати світ – це поки все, що я записала у свій планер, але там ще багато пустих аркушів.

Голуби сидять на небезпечному дроті. Один невдалий крок - і ти не впадеш донизу, а полетиш вверх до білого диму, яким розфарбоване небо.

Люба леді, ти сама вирішуєш, ким тобі бути і що тобі потрібно для щастя. Ти маєш право бути різною.