Пономарьова Поліна Антонівна, 15 років, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №17, м.Краматорськ
Мені сім. Швидко пакуючи валізи, наша родина залишала будинок. Я знала, куди ми їдемо, - до бабусі в село. «Маленькі канікули»,- посміхнулась мені, трошки нервуючи, мама, коли я знудилась від тягучого очікування.
На подвір’ї стояв запашний та спекотний липень, але того дня небо було затягнуте важкою сірою пеленою. Наче колісниця розгніваного Перуна - слов’янського бога вітру та грому - у наш бік сунула кремезна та майже чорна хмара.
Спокій літнього дня порушували гучні постріли та моторошний грохіт, що трохи лякав мене. Здавалося, ніби ось-ось зачепить дах нашої хати гелікоптер, що пролітав надто низько.
Так, я відчула занепокоєння, не надто сильне, але все ж відчутне. Тато швидко оминув його, не змінюючи розгубленого виразу обличчя, а мама сумно сперлася на спинку сидіння. Цього разу у нашій машині не грало радіо.
Бабуся зустріла нас із поспіхом, та й у цілому складалося враження, що ми усі кудись поспішаємо. Мені було це не зрозуміло, адже день лише починався. Хоча з дорослими не сперечаються. Дідусь того дня був на роботі, але занадто часто телефонував до нас, усе розпитуючи: «Чи все добре?».
За вікном шурхотів прохолодний літній дощ, і, у решті решт, світло вимкнули. Я була підготовлена до такого розвитку подій і привезла із собою улюблену книгу. Тато заніс наші речі до кімнати. Потім усі дорослі пішли кудись, залишивши мене один на один із книжковими героями.
З-за дверей було чутно беспокійний шепіт батьків. Моє хвилювання дедалі зростало, витісняючи пригоди головної героїні. Літери перестали складатися у слова, а друковані речення більше не запрошували приєднатися до вирію уявних подій.
Тато поцілував мене та наказав слухатися мами і не бешкетувати. На ці слова змогла лише повільно кивнути, бо була ображена на те, що батькові знову потрібно їхати до міста. «Полю, на нашого тата чекає робота», - такий вирішальний аргумент змусив мене погодитися, і тато поїхав.
Дідусь приїхав додому аж надвечір. Він завжди дуже щасливий, коли ми приїздимо на гостину. Але цього разу навіть він піддався гнітючій атмосфері, що змішалася із повітрям у хаті.
Напруження, немов прозорі нитки, оповило кожного і вже не залишало шансу розірвати ці кайдани. Світло знову увімкнули, проте телевізор мовчав. Нарешті бабуся порушила цю тишу, узявши пульт до рук, і я почула новини.
Аби відповісти на телефонний дзвінок від тата, моя мама пішла в іншу кімнату. Це не сподобалося мені: я теж хочу привітатися із ним!
Мою рішучість розвіяв нетерплячий помах руки. Страшенна образа захлеснула мене, затягуючи у швидкий вир, я більше не хотіла відчувати себе зайвою. Одразу після закінчення телефонної розмови я довго жалілася мамі, що мене обділяють, я хочу знати, що коїться насправді.
Розпач знайшов відображення в моїх очах, даруючи їм сльози. Але з татом усе гаразд!
Цей один день ніс за собою великі наслідки для кожної родини Донбасу.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.