Навіть коли їхала з дому, Оксана сподівалась швидко повернутись. Але тепер і повертатись немає куди.

До початку війни ми мешкали в Оріхові. Тепер цього міста немає. Від нашої квартири нічого не залишилось – було пряме влучання.

24 лютого зранку я, як завжди, відкрила Інстаграм і побачила звернення нашого президента, в якому він говорив, що в країні вводиться військовий стан – почалася війна. Тоді у нас ще було тихо, був звичайний ранок, ми мали якісь плани. Напевно, 25 лютого все почалося уже у нас.

Але найстрашніше стало в кінці березня: по нам лупили з «Градів», у нас не було світла, газу, води. Ми кожен день під обстрілами бігали в підвал з малою дитиною.

Спочатку сподівались, що все швидко закінчиться, але ставало дедалі страшніше. Довго ми так не витримали і виїхали до Запоріжжя. Тут також не дуже безпечно, але все-таки краще.

Після переїзду були фінансові проблеми, проблеми з житлом. Дуже важко було в моральному плані: нове місце, все чуже. Зараз вже якось адаптувалися.

Мене більше за все шокувало, що творять окупанти. Це взагалі на голову не налазить: стріляти в мирних жителів, зруйнувати вщент Маріуполь.

Вони прийшли на нашу землю як до себе додому. Я готова власними руками кожного вбити за те, що вони наробили.

У нас є родичі у росії. Слава Богу, деякі з них адекватні і не підтримують політику путіна. Але вони розказують про настрої людей в їхній країні, і це кошмар. Я ніколи не думала, що у 21 столітті люди можуть говорити, що війна потрібна.

Але навіть за цих обставин я маю кожного дня приємні новини – мене радує моя дитина. Добре що вона ще маленька і не буде цього пам’ятати.

Нашу родину війна зблизила. У нас велика дружня сім’я, багато родичів. Ми завжди спілкувались, їздили один до одного в гості. А коли все це почалося, всі згуртувалися ще більше. Кожного дня один одному телефонуємо – дізнатися, що і як.

Коли ми виїжджали з Оріхова, наші сусіди ще залишались. Десь у жовтні був обстріл, вони зателефонували батькам, повідомили, що в нашу квартиру поцілив снаряд, і вона горить. Коли їхали, не лишали ключі нікому – думали, що все скоро скінчиться і ми повернемось. Наступного дня я побачила фото і відео нашої квартири в телеграм каналі групи «Сучасний Оріхів», потім - у запорізьких новинах.

Вже пізніше туди їздили батьки і розповідали, що там валяються уламки снаряду, розтрощений бетон, стіни зруйновані, вікон немає.

Поки окупантів не виженемо, війна не закінчиться. Може пройти п’ять-десять років і знову все розпочнеться. Тож треба йти до кінця.

Моя мрія – жити нормально в своїй цивілізованій країні, щоб до нас ніхто не ліз. Це все, чого я хочу.