Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Оксана Олександрівна Іванова

«Нашу квартиру розбили вже після того, як ми виїхали»

переглядів: 213

Навіть коли їхала з дому, Оксана сподівалась швидко повернутись. Але тепер і повертатись немає куди.

До початку війни ми мешкали в Оріхові. Тепер цього міста немає. Від нашої квартири нічого не залишилось – було пряме влучання.

24 лютого зранку я, як завжди, відкрила Інстаграм і побачила звернення нашого президента, в якому він говорив, що в країні вводиться військовий стан – почалася війна. Тоді у нас ще було тихо, був звичайний ранок, ми мали якісь плани. Напевно, 25 лютого все почалося уже у нас.

Але найстрашніше стало в кінці березня: по нам лупили з «Градів», у нас не було світла, газу, води. Ми кожен день під обстрілами бігали в підвал з малою дитиною.

Спочатку сподівались, що все швидко закінчиться, але ставало дедалі страшніше. Довго ми так не витримали і виїхали до Запоріжжя. Тут також не дуже безпечно, але все-таки краще.

Після переїзду були фінансові проблеми, проблеми з житлом. Дуже важко було в моральному плані: нове місце, все чуже. Зараз вже якось адаптувалися.

Мене більше за все шокувало, що творять окупанти. Це взагалі на голову не налазить: стріляти в мирних жителів, зруйнувати вщент Маріуполь.

Вони прийшли на нашу землю як до себе додому. Я готова власними руками кожного вбити за те, що вони наробили.

У нас є родичі у росії. Слава Богу, деякі з них адекватні і не підтримують політику путіна. Але вони розказують про настрої людей в їхній країні, і це кошмар. Я ніколи не думала, що у 21 столітті люди можуть говорити, що війна потрібна.

Але навіть за цих обставин я маю кожного дня приємні новини – мене радує моя дитина. Добре що вона ще маленька і не буде цього пам’ятати.

Нашу родину війна зблизила. У нас велика дружня сім’я, багато родичів. Ми завжди спілкувались, їздили один до одного в гості. А коли все це почалося, всі згуртувалися ще більше. Кожного дня один одному телефонуємо – дізнатися, що і як.

Коли ми виїжджали з Оріхова, наші сусіди ще залишались. Десь у жовтні був обстріл, вони зателефонували батькам, повідомили, що в нашу квартиру поцілив снаряд, і вона горить. Коли їхали, не лишали ключі нікому – думали, що все скоро скінчиться і ми повернемось. Наступного дня я побачила фото і відео нашої квартири в телеграм каналі групи «Сучасний Оріхів», потім - у запорізьких новинах.

Вже пізніше туди їздили батьки і розповідали, що там валяються уламки снаряду, розтрощений бетон, стіни зруйновані, вікон немає.

Поки окупантів не виженемо, війна не закінчиться. Може пройти п’ять-десять років і знову все розпочнеться. Тож треба йти до кінця.

Моя мрія – жити нормально в своїй цивілізованій країні, щоб до нас ніхто не ліз. Це все, чого я хочу.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Оріхів 2022 Текст Історії мирних жінки чоловіки діти переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення житло діти внутрішньо переміщені особи перший день війни
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій