Перші три місяці війни я з трьома дітьми, 7, 10 та 17 років, прожила в селі Богородицьке Миколаївської області, поруч із лінією фронту, в зоні постійних вибухів та обстрілів без світла, води, продуктів та ліків. Наприкінці травня ми змогли переїхати в Херсон та поселитися в будинку знайомих. В Херсоні жили мої батьки.

В батька навесні був інфаркт, а в чоловіка влітку інсульт. Окрім мене, за ними не було кому доглядати.
Нещодавно батько помер, але залишаються мати, стан здоров'я якої дуже погіршився, та чоловік. Обом необхідна постійна допомога, догляд та коштовні ліки. Саме тому я не можу виїхати з дітьми з Херсона та покинути своїх хворих родичів.

Найбільш шокуючим було дві речі: перше - це коли рік тому я з сусідами поїхала до Миколаєва через лінію фронту по продукти дітям, бо їсти було вже зовсім нічого. І нашу колону з білими прапорцями почали обстрілювати з артилерії. Це було дуже страшно, коли по машині летіли осколки снарядів. А друге - це коли моїх знайомих почали забирати до катівні, і як було страшно їх розшукувати, чекати. На щастя, їх відпустили, але слухати їх розповіді було теж дуже страшно!

Перші три місяці війни довелося дуже важко. Не було ніяких ліків, світла, води, дуже скоро закінчилися продукти, а купити не було де. А потім ще в Херсоні ми знов майже місяць жили без світла та води. З великим ризиком під обстрілами набирали воду у Дніпрі та збирали дощову воду.