Безрук Вероніка

10 клас, Безруківський ліцей Дергачівської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Гужва Вікторія Анатоліївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна. Слово, яке бентежить душу, сковує тіло. Як і всі українці, я відчула його страхітливої лютневої ночі двадцять четвертого. Чітко пам'ятаю той стан, емоції й уже, мабуть, не зможу їх забути. Вибухи. Дрижання вікон. Страх, що заморозив душу. Нервове напруження. Розмова з батьками, після якої життя поділилося на «до» та «після».

– Що сталося? — запитала я.

А тато лише коротко відповів:

— Почалась війна, доню…

Подальшу розмову я не пам'ятаю, бо в голові вже вирували думки. Повернулася до своєї кімнати ніби зовсім інша, на очах з'явилися сльози, усередині настала порожнеча, залишився лише несамовитий страх і повне нерозуміння майбутнього. Цієї ночі вже ніхто не зміг заснути.

Перші дні повномасштабного вторгнення були найтяжчими. Згадую, як ми вперше спочатку облаштовували наш старий холодний погріб, а потім ховалися в ньому під час авіаударів; уперше засинали й прокидалися від вибухів; уперше лягали спати в теплому одязі з документами, щоб «якщо що» одразу бути готовими; як нас вночі будив батько й казав збиратися; як їли перший свіжий хліб, спечений на спиртових дріжджях; як при свічках грали в настільні ігри, щоб хоч якось відволіктися; як уперше вночі почули звук трьох ворожих винищувачів, що летіли над дахом нашої хати; як ми пакували всі необхідні речі в одній кімнаті; як вечеряли, поки ще не сіло сонце; як отримували одну хлібину на сім’ю; як нарешті увімкнули світло, і всі швидко мили голову; як ми з матусею вийшли прогулятись надворі й почався обстріл. Тоді ж після одного з ударів знову вимкнули світло...

Найстрашнішим був другий день війни, коли ми прокинулись від потужих вибухів, які гриміли поруч.

У кімнаті, де зібралася вся родина, кожні декілька секунд повторювалося одне й те саме: спочатку сильний спалах, що на секунду освітлював кімнату, а потім гучне «бабах» і дрижання вікон і стін. Це перестрілювались танки. Вони йшли зовсім поруч, по луках за моїм городом. Як ми тоді вистояли? Тільки завдяки нашим воїнам ЗСУ та моїм односельцям, людям, які, не маючи навичок і зброї, точно знали, що є щось цінніше за їх особисте життя. Усі вони різні, у кожного з них була своя цінність: діти, батьки, кохані і… рідна земля. Земля, без якої кожен з нас, погодьтеся, не може знайти спокою. Цю ніч я кожного разу згадую зі сльозами. Вони хотіли нас денацифікувати? А ми стали сильною єдиною нацією! Хотіли демілітаризувати, а отримали по зубах від найвмотивованішої армії у світі!

Пам'ятаю, як уперше порушили тему евакуації. У мене була істерика, бо не хотіла виїжджати, але тато наполягав.

Я не могла прийняти той факт, що треба покидати рідний дім і їхати в невідомому напрямку. Перед виїздом ми всією родиною довго й сильно плакали та обіймалися, навіть не можу передати, як тоді було важко.

До кінця не розуміли, як надовго це затягнеться. Мені здавалося, що жахіття скоро мине, і ми повернемося... Але все сталося, на жаль, не так...

Як же боляче було прощатись з рідними людьми та місцями на невизначений строк. Побачивши перший блокпост, усі напружились, але, на щастя, там були наші захисники! Вони запитали, чи не бачили ми рашистів, а потім пропустили наше авто. Перед очима промайнув зруйнований напівзгорілий будинок, і в мене ще більше покотилися сльози, бо зовсім нещодавно він був цілим та неушкодженим.

Далі рухалися зі спеціальним папірцем на лобовому склі й постійно висували руку з вікна, показуючи, що в автомобілі цивільні.

Харківський вокзал, прощання з батьком. Швидко та болісно, бо вже час було від'їжджати. У потязі заснути не вдалося: вагон був ущент забитий людьми. Кордон ми перетинали одинадцять годин пішки. Потік людей сунувся дуже повільно, роблячи пару кроків за декілька хвилин. Це відбувалося вночі з 6 години вечора до 5 ранку. Усі були виснажені, утомлені й ледь трималися. Я засинала на ходу. Ще декілька днів поспіль боліли зуби від переохолодження.

Мою сім’ю майже на рік прихистила Німеччина. Я була вражена людьми, які так безкорисливо й щиро допомагали нам, без них ми б не впоралися! Але як же було добре нарешті повернутися додому, до рідного краю! Прикладом та натхненням для мене стали люди, які, незважаючи на неймовірну небезпеку, ризикували всім. Життя заради життя.

Не кожен може захищати країну зброєю, але, згодьтеся, кожен має змогу працювати на перемогу, відстоюючи нашу державу, мову, ідентичність. Сьогодні я навчаюся – і це моя праця на перемогу. Адже нашому поколінню відбудовувати Україну, найкращу у світі! А спогади житимуть зі мною. Колись я обов’язково розкажу їх дітям, онукам.

Вірю, що скоро все зміниться, і ми нарешті зможемо не помирати заради країни, а жити на рідній землі. Нам не доведеться боятися, плакати від страху, хвилюватися за рідних, смикатись від кожного шуму. Настане день, на який ми всі так довго чекаємо...