Я з Мар’їнки, пенсіонерка. Коли почалась війна, ми сиділи в підвалі. Не було світла, газу, води. Нам возили допомогу, але нечасто, бо нас сильно обстрілювали. А потім взагалі перестали, і наші хлопці з ЗСУ приносили нам хліб і консерви, щоб ми з голоду не померли. Зараз у місті вже немає нічого цілого. І нікого там немає. Прилетіло декілька мін в одне місце -нашого сусіда вбило, а нас із чоловіком поранило, бо ми не встигли сховатися в підвал. Тепер нам повертатися нікуди.

Коли нас поранило, то чоловік якось добіг до наших військових. Вони зателефонували в Курахове, і нас вивезли в Курахівську лікарню, а потім – у Дніпро, в лікарню ім. Мечникова. 

Зробили операцію. Тепер у мене немає ока, і палець мені відірвало. 

Ми були в Царичанці, а потім приїхали в Жовті Води. Зараз тут перебуваємо. Я ще як у Царичанці лежала в хірургії, то не могла заснути. Мені здавалося, що я в підвалі. Потім мені виписали ліки, щоб я могла хоча б спати. Я досі заспокійливі приймаю. Звісно, це все важко забути.

Я гадаю, що війна ще триватиме до весни, але це - суто моя думка. У мене важка контузія, і мені лікар заборонив новини дивитися, тому я не в курсі новин.

Майбутнього не бачу. Ми все життя старалися, а нам просто все розбили. Повертатися нікуди. Так і будемо тепер по квартирах кочувати.