Бузало Максим, учень 9 класу Запорізької гімназії №33

"Моя Україна майбутнього"

Я житель Кам’янської територіальної громади Запорізької області, яка знаходиться в окупації з 3 березня 2022 року. Не знаю, чи ви хочете почути, але я точно впевнений, що повинен вам розповісти, як повномасштабне вторгнення змінило життя, світогляд та торкнулось кожної окремої людини і мене в тому числі.

Знаєте, який найстрашніший ворог людини в складній ситуації – це паніка, депресія - і я відчув це на собі.

У перші дні, поки ми мали інформацію про стан справ на фронті, разом з мамою та її друзями робили бандеросмузі, збирали допомогу ЗСУ - то було відчуття, що ми боремось. Але після перших обстрілів градами і трьох днів, проведених у льоху, прийшла паніка і відчуття безпорадності. Мама не хотіла їсти, пити, не могла встати з ліжка - і за це себе ненавиділа, бо відчувала відповідальність за стареньку бабусю, за мене, домашніх улюбленців… Та все ж за допомогою друзів і пігулок вона взяла себе в руки, зібралася з силами, але досі пам’ятає і боїться того відчуття.

Раптово зникло світло та вода на декілька тижнів, а в деяких населених пунктах громади на місяць, частково зник і зв’язок. Настав інформаційний вакуум - це було дуже страшно: ми нічого не розуміли, не знали, що з країною, чи вистояла столиця, що з рідними, де наш тато… Будь-яка інформація була на вагу золота, а паралельно з цим масово почали зникати з магазинів продукти харчування, засоби гігієни тощо…

Потім почався місяць полювання на хліб. Ви можете собі уявити, що у 2022 році люди по три-чотири години стоять у черзі за хлібом, який дають по одному в руки? Мама дуже боялась і переживала за моє життя, але врешті почала брати з собою, щоб добути хоча б дві хлібини - це страшно.

Пам’ятаю, як мама спекла мені хліб, бо я дуже його любив і сумував за ним, тоді я був на сьомому небі від щастя. А ще без води неможливе життя. Технічну воду ми отримували, розтоплюючи сніг, який збирали в дворі, питну воду брали з криниці сусідів.

Проте, щоб трішки розвеселити себе в темряві страху, я грав з бабусею або мамою в шахи і шашки. Інколи малював сам собі комікси, бо було дуже нудно, сумно і страшно, дивився фільми на дисках, коли була така можливість.

На початку березня селище заполонили орки. Не страшно було тим, хто нічого не робив у житті і нічого в нього не приносив. Нашій сім’ї було чого боятись: тато військовослужбовець і учасник АТО, мама з 2014 волонтер, керівник Центру допомоги учасникам АТО, керівник відділу освіти. У перші дні окупації ми палили вдома в котлі всі документи, які стосувались військових, всі нашивки, шеврони тата закопували, ховали однострій, все, що стосувалось ЗСУ і діяльності батьків.

Щодня ми жили надією, що ось, ось нас звільнять…А тим часом окупанти грабували сільгосппідприємства, викрадали машини, викидаючи людей прямо на вулиці, вбивали бізнесменів. Люди з березня почали виїжджати з селища та району. Для нас переломним моментом стала низка подій: з’явився зв’язок, світло і ми побачили Бучу. А одного ранку, коли ми прокинулись, то побачили, що все селище в блокпостах і з купою омону та росгвардії, які пішли з доглядом по домівках, з обшуками, перевіркою документів… Всі розуміли, що інформація про нашу родину скоро випливе, і те, що мама при кожній перевірці відповідала, що тато на заробітках, наближало її до підвалу. Почався масовий відтік людей: щодня виїздило 300-400 машин. Ми з Божою допомогою виїхали з дому 07 квітня 2022 року, на Благовіщення, я назавжди запам’ятаю цю дату. Виїздили всією родиною: я, мама, бабуся, наш кіт Кузя, сім’ї маминих братів і сестри. Всі трималися разом, їхали п’ятьма машинами. Дорога була важкою і зайняла 12 годин, а в когось ще більше: по дорозі я рахував блокпости, але після 14 блокпосту більше їх не рахував.

Ми зупинилась у Запоріжжі, де нас зустрів тато – це був найщасливіший день. Десь до кінця квітня ми намагалися відновитися і усвідомити своє становище, а потім почали налагоджувати своє життя, влаштовувати побут.

У місті я трохи відновився морально, знайшов нових друзів, познайомився з новими однокласниками. На вільній території Україні мені набагато краще, ніж на окупованій.

У майбутньому я хочу заробляти багато грошей, щоб донатити на ЗСУ та допомагати військовим, робити свій внесок у Перемогу. Якщо ми всі об’єднаємося, будем разом захищати рідний край, то і Перемога настане швидше.

Цінуйте своє життя та інших людей – це безцінний скарб.

Слава Україні!