Мені 74 роки. Живу я в місті Снігурівці Миколаївської області. 

Було тривожно, як почули вибухи. Рашисти відразу Херсон взяли і хотіли йти на Миколаїв. Спочатку об'їжджали нас, а потім російська армія зайшла в Снігурівку. Тоді вже нам було дуже важко. 

Світла не стало, води теж. Потім не стало й хліба. Наші волонтери якимись шляхами трошки привозили нам продуктів. Дев'ять місяців Снігурівка була в окупації. Мені з дідусем прийшлося виїхати. Він був після інсульту дуже слабий, і в нього пухлина в голові. Майже не ходив. 

Нас Червоний Хрест вивіз. Спочатку до Баштанки в церкву, а зранку нас уже повезли в Миколаїв, бо Баштанку теж обстрілювали. Діду треба було робити операцію. Ми в Миколаєві ще пробули 15 днів, тинялися по знайомих. А потім нам сестричка подзвонила з Одеської області, сказала, щоб їхали до неї. Там було трохи спокійніше. 

Дідусеві зробили операцію в обласній лікарні в Одесі. Люди були дуже добрі, чуйні в самому селі, де ми жили. Допомагали нам багато в чому. Поселили. Ми там були довго. Я доглядала за дідом. Сестричка допомагала й люди. Олію та овочі приносили нам. 

Моя дочка теж в окупації була дев'ять місяців, у селі колишнього Снігурівського району. Схудла аж на 30 кілограмів, а в неї на руках двоє інвалідів: дочка і ще одна жінка, яка взагалі не ходить. Вижили якось. Спочатку не було зв'язку, ніяк не могли дізнатися, що з ким відбувається… А син працює в школі.

У листопаді ми почули, що Снігурівку звільнили. А перед самим Новим роком нас звідти забрали, і ми повернулися додому. Наш будинок, як то кажуть, вистояв, але вікна побиті, балкон розбитий, стелі попадали. Допомогли нам, звичайно, з ремонтом. І син приїхав, і всі люди разом допомогли. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова. Ми отримуємо від нього допомогу – продовольчі набори.

Самі себе заспокоюємо. Я щойно почую тривогу – і в мене тиск підіймається. Пігулки п'ю. Дід майже осліп, практично не ходить. Живемо та надіємося, що все буде добре. 

Я думаю, майбутнє буде радісним. Хоч і важко, але будемо все відбудовувати.