Кривошей Марина
учениця 9-Б класу Оріхівської філії №3 КЗ ОЗЗСО "Сузір'я" ОМР
Вчитель, що надихнув на написання есе: Будім Євдокія Петрівна

"Війна. Моя історія"

Ранок 24 лютого 2022 року виявився для мене страшним і нереальним. Прокинувшись, я, як завжди, потягнулася до телефону й побачила повідомлення від учительки, що до школи ми не йдемо. Здивована, я пішла до мами на кухню й побачила її заплакане обличчя.

-Війна, доцю, - тихо промовила вона. – Наші міста горять.

Я тихенько відступила до своєї спальні й провела день за читанням новин, але нічого обнадійливого там не знайшла. Липкий холодний відчай заповзав усередину мене, не давав сили дихати й рухатись.

Наступного дня в нашому місті почали вимикати світло й на ніч затемняти вікна, як це робили за часів Другої світової. В магазинах зникли продукти, а люди перестали сміятися. Ми почули перші звуки обстрілів. З’явилися жертви серед населення. В калюжі крові на вулиці лежав літній чоловік. Ставало все моторошніше. Весна не додавала наснаги, а весь час хотілося плакати.

Одного березневого дня ми з мамою набралися хоробрості й вийшли до магазину. Дорогою почули дивний звук і побачили, як летять снаряди. Це було справжнє жахіття. Реальність виявилася набагато страшнішою за прочитане й побачене в новинах. Ядучий дим і вогонь підіймалися над моїм рідним містом … З того часу з дому я не виходила.

Згодом зникло світло, а ми облаштували ванну кімнату: принесли подушки, ковдру, воду та інші необхідні речі. Думали, що це нас може врятувати.

Коли ж почули від батька, що на подвір’ї танк, то я зрозуміла, що то наші військові збираються боронити місто, а мій дев’ятирічний братик дуже злякався й розплакався. Було боляче дивитися на нього, маленького, беззахисного, з величезними очима, сповненими відчаю.

Одного весняного дня, сидячи біля вікна, я читала книгу. На подив було тихо та спокійно, але несподівано від вікна відлетіла сітка, а над головою щось оглушливо просвистіло й вибухнуло. Ми швидко спустилися до підвалу, а після відбою дізналися, що то ворожий літак пролітав над будинком і скинув бомбу на мирних мешканців. Один з її уламків пробив дах нашого будинку і влучив у сусідній. На щастя, люди не постраждали, але залишилися без житла.

Авіанальоти почастішали. Ворог намагався залишити нас без світла, води, опалення, засобів існування. Він руйнував усе, але місто не збиралося здаватись.

Я пам’ятаю, як уперше за багато днів удень з’явилося світло і ми кинулися до телевізора, щоб почути таку важливу для нас інформацію. Це нам не вдалося, бо гучні вибухи знову та знову гнали нас до підвалу. Тікаючи, ми брали з собою найцінніше – документи й улюблену кицьку. Внизу все здригалося від вибухів, штукатурка сипалася нам на голови. Моторошна думка, що одного дня нас не стане, краяла мозок.

Жахіття продовжувалося. Місто палало від фосфору, що розсипом падав з неба. Ми вирішили виїхати до Запоріжжя. Вдома залишився тато, бо він працював, а в будинку оселилися військові.

Так ми стали ВПО. Довелось призвичаюватися до оточення на новому місці, доки доля знову не наздогнала нас.

6 червня 2022 року тітка сповістила мені страшну новину про рідне місто та батька. Коли він цікавився в мами телефоном, як ми себе почуваємо, в будинок влучив ворожий снаряд. Мама почула звук вибуху й дзвін розбитого скла та ледве не зомліла, доки не почула, що тато живий. Рятувальники зупинили йому кровотечу й обпеченого терміново везли до обласної лікарні. Там ампутували два пальці, але врятували життя.

-Живий?- питали ми.

-Живий, - заспокоювала матуся.

Ми ще довго лікували місця опіків, і це було дуже боляче не тільки для тата, але й для нас, бо його шкіра постійно гноїлася й потребувала ліків.

Я ніколи не забуду той час. Сподіваюся прокинутись одного ранку й нарешті почути таке довгоочікуване: «Перемога!»