Тетяна з чоловіком вивезли дітей, але батьки та родичі лишились вдома.

Я жила в селі Орлянському Василівського району. Мені 33 роки.

Коли почалася війна, ми з чоловіком працювали за кордоном. Діти були у батьків, я не знаю, як усе відбувалося. Казали діти, що сиділи два дні в підвалі, бо було дуже тяжко.

Ми повернулись додому, вивозили дітей з-під обстрілів.

Я хотіла дітей забрати до Польщі. Але там зараз квартиру зняти дуже важко, а в хостелі з дітьми жити неможливо. Тому ми вирішили приїхати в Запоріжжя.

Житло в Запоріжжі дуже дороге. Ситуація ускладнюється тим, що я маю інвалідність і складнощі з пошуком роботи. Роботу, та й то не офіційну, має тільки чоловік.

Мій брат рідний служить. Наші батьки залишилися в окупації - і мої, і чоловіка. Вони не захотіли їхати. Сказали, що їхній дім там, будуть його берегти - не хочуть батьківщину кидати. Мене шокує те, що роблять з дітьми в окупації, куди їх здають.

Хочеться, щоб цей жах швидше закінчився. Хочеться побачити рідних, обійняти - ми не бачилися півтора року, адже були на заробітках, коли почалась війна.