«Наше життя було вимкнуте, поставлене на паузу, довгу паузу, а інколи мені здавалося, що воно взагалі зупинилося»

Дацко Дарина, учениця 10 класу Славутицького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №3 Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Галуза Наталія Олександрівна

"Війна. Моя історія"

Коли питають хто такі герої, зжимається серце, з’являються сльози на очах, щемить душа, важко дихати… Не можу стриматися, волаю на весь світ: «Боже, зупини це жахіття, поверни додому рідних батьків, братів, коханих із пекла! Вони наші герої, вони та броня, той щит, що не дає загарбнику знищити наше майбутнє! Україна залита червоними слізьми своїх синів. Поля встелені скаліченими людськими долями, а в повітрі витають ангели – це душі тих, хто загинув за наше завтра.

Мій батько військовослужбовець «Національної гвардії України» - наш захисник. Військовослужбовець – одна з найбільш шанованих професій у всьому світі, наша країна не є винятком. Кожного дня, кожної години, хвилини наші воїни демонструють міць, стальний характер. Багата історія показала, що тільки завдяки відважним воїнам України вдалося зберегти свою національну самобутність. Стояти на сторожі спокою громадян завжди вважалось почесним. І на сьогоднішній день збройні підрозділи держави викликають повагу у всіх народів.

Не оминула війна і нашу родину. Страшне горе – полон…. Так, мого ріднесенького братика захопили криваві лапи ворога. Він також військовослужбовець-нацгвардієць, який захищав Чорнобильську атомну електростанцію. Понад дев’ять місяців ми боролися за нього, молилися, благали Бога, і… нарешті – обмін відбувся.

Він захисник і йому треба було бути дуже зосередженим на службі, адже від його дій залежала не одна доля, та йому ще треба було боротися за сина, виборювати звільнення з пекла-полону. До всього цього він ще дуже хвилювався за нас з мамою, тому, що ми були зовсім одні, налякані, змарнілі, коли наше мирне небо шматували ворожі ракети. Коли мій татусь приїхав додому на ротацію, я його не впізнала! Клята війна!

Пережили гуманітарну кризу, відсутність електроенергії, навіть окупацію, як наслідок – страх, розпач та віра у світле незалежне майбутнє під блакитно-жовтим стягом. Хліб ми їли дуже рідко. Чи можна уявити собі, що хліб став розкішшю! Але він був такий смачний, духмяний… Я буду пам’ятати це все своє життя. Пам’ять не зітреш. Знову душать сльози. Тримаюся!!!

Ми з мамою не поїхали за кордон у пошуках кращого життя, твердо вирішили, що своїм героям ми потрібні вдома, де їх чекають кожну хвилину.Мій батько приклад того, що ніколи не потрібно опускати руки, падати духом, він вдихнув у нас віру та надію. Ми стали сильнішими, витривалішими. Я почала розуміти тата краще, навіть коли він мовчить, я бачу його погляд і уявляю, що він думає та як хвилюється за своє найрідніше – сім’ю. Я пишаюся тим, що маю такого татуся-героя, безмежно люблю та завжди чекаю на нього. Він дуже відповідальний, вмілий, майстер на всі руки, людина слова та діла. А як він захоплювався автомобільною справою (клята війна), у цій справі він дуже обізнаний. В його вмілих руках працює навіть те, що не працювало, справжній чарівник.

Пригортаюся до тебе, як маленьке дівча, тепло, затишок, захист та безпеку відчуваю у твоїх ніжних обіймах! Знову котяться сльози… Низький уклін тобі. Безмежна вдячність! Не вистачає слів…. Знову сльози… ТАТУСЮ, ти гідний приклад для наслідування, ти мій ГЕРОЙ!!!