Я жила в селі Бражківка Ізюмського району Харківської області. Коли дізналася про початок війни, не відходила від телевізора: дивилася новини. Було страшно. 

До мене приїхали родичі з Ізюма. Ми два тижні провели в підвалі. Поки були артобстріли, терпіли. А бомбардування з літаків не витримали. Я з невісткою і двома внуками виїхала у Слов’янськ. Худобу випустила, а собак забрала з собою. Нас вивіз один чоловік на своєму автомобілі. Ми виїжджали під обстрілами. Коли й у Слов’янську стало небезпечно, переїхали у Полтаву. 

Ми поїхали в зимовому одязі. Не встигли нічого взяти з собою. У нас не було грошей, відповідно, ми не могли купити ні продукти, ні побутові речі, ні одяг. 

Дякуємо добрим людям, які допомогли. Згодом мені виплатили пенсію й дали гуманітарну допомогу.

Доля розкидала всіх. Намагаюся підтримувати зв’язок не лише з дітьми, а й з односельцями. 

Наше село згоріло. Ми залишилися без нічого. Повертатися нікуди. Не знаємо, як будемо жити далі. Хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Поїдемо в село, хоч воно й знищене. Проте, там - могили наших рідних.