Зранку 24 лютого ми ще спали, сусідка подзвонила і стала кричати, що в нас війна почалася. Так я і дізналася. Не вірилося, звісно. Ми вийшли, зібралися з сусідами. А потім і літаки літали, і ракети, все гуділо. Страшно дуже було. Ми і зараз так живемо: то бахне, то стрельне. Нікуди не виїжджали, були тут в окупації. 

У нас криниці були. Світла, звісно, не було, ми рік без нього сиділи. Ліків також не було, і страшно було кудись поїхати. Магазин працював. Ходили в магазин і своє щось мали – ось так і виживали. Наше село ще й постраждало від підтоплення, коли підірвали Каховську ГЕС. У нас криниці були пошкоджені. 

Те, що на нас напали, мене шокувало. Усе шокувало. Кругом бахало, ми в підвалах ночували. Та й зараз страшно.

Хотілося б, щоб це швидше закінчилося, але ніякого просвіту не видно…

Мрію, щоб війна закінчилася. У мене донька має народити, хочу онука побачити. Вони виїхали. Мені хочеться, щоб усі повернулися додому.