Мені 56 років. Я інвалід другої групи. Маю маму, доньку, сина і трьох онуків. Ми мешкали в селі Нова Дмитрівка Ізюмського району Харківської області. Місяць жили під обстрілами. Потім виїхали в Павлоград. Ми залишилися без житла. Наше село розбите вщент. 

Ми виїхали лише з документами. Одягу не брали, бо думали, що швидко повернемося. В усіх населених пунктах, які проїжджали, ніде було зупинитися. До комендантської години добралися до Павлограда.

Одна жінка підказала нам, що можна переночувати у школі. Ми залишилися в ній на три дні, а потім з’їхали на квартиру. Вона була пустою. Ми спали на підлозі.

Зараз я працюю різноробочим у школі. Я був би дуже радий, якби війна скінчилась якнайшвидше. Треба жити далі заради онуків. Я їх дуже люблю. Хочу, щоб у них було чудове майбутнє.