Сім’я Віри Андріївни втратила все, залишилась без житла. Вони дивом зберегли життя. Від цих подій чоловік впав у депресію

Мені 66 років. Я з села Берестового Бахмутського району Донецької області. Це село росіяни перетворили на щебінь. Ми там сиділи до останнього. У нас було господарство – і корова, і бичок. А коли вже почалися обстріли практично всією зброєю, яка була в росії, ми вибрали спокійну секунду, відв’язали корову і стрибнули в машину. 

Хто вискочив на трасу, той залишився живий, а ті, хто не вискочив, так і залишилися посеред Берестового в розбитих машинах без голів. Тепер та територія зайнята, там немає жодної людини.

Зараз у селі рашисти. Там ішли бої у квітні, травні й до середини червня. Ми як ще були, то просили хлопців, щоб зняли та виклали в Інтернет наші вулиці. На них неможливо дивитися спокійно. Там одні руїни. Прикро. Про Бучу розповідають. Звісно, там багато загиблих. Але в нашому селі точилися жорстокі бої, і ніхто не знає, скільки загиблих там лежить… 

Наш племінник – контрактник, зараз він у полоні. Хлопці не знали, що робити, куди виходити. Ішли на Нікольське, і там чеченці їх узяли в полон. І ми стільки ходимо по військкоматах, а нам ніхто не підтверджує, що він у полоні. А волонтери через росіян підтвердили. 

Усе двигтіло. Вони біля Попасної також били. Це не припинялося й до того - ми вже звикли, що в нас дахи трусилися, нікуди не ховалися. А потім уже й осколки летіли по двору, і ракети по селу били. 

Ми не знали, куди тікати, і вирішили їхати: або загинемо по дорозі, або там. Наша худоба загинула: розірвало корову й теля. Дім розбило буквально зразу, коли виїхали.

Ми швидко вискочили через Костянтинівку, через Бахмут – і до Дніпра, до Новомосковська виїхали. Там на турбазі безкоштовно приймали пенсіонерів. Ми там були два місяці, а потім нам сказали, щоб шукали собі інше місце. Ми ж думали, що скоро повернемося, нічого з собою не взяли. 

Нам давали багато продуктової допомоги, і по дві тисячі виплачують. Пенсія мінімальна. Орендувати квартиру в Дніпрі – це нереально, Ми вибрали найдешевше житло в Одесі, дуже скоротили витрати. 

В чоловіка, скоріше за все, депресія, бо як на турбазу приїхали, то він ліг і з кімнати не виходив. І зараз в Одесі з кімнати не виходить, нічого й нікого не хоче бачити.

Ми з чоловіком орендуємо маленьку кімнату, а доньці та онуку прийшлося повернутися в Харків. Він там навчається, і ще в «Укртелекомі» працює. Там теж бомблять. Його гуртожиток був розбитий, а зараз вони в тому гуртожитку живуть. 

Я думаю, вона скінчиться, коли звільнять Херсон, Харківщину, а тоді візьмуться за Донбас і росіян виб’ють. Але я точно знаю, що Україна буде вільною.