Олександр Володимирович втратив своє господарство, залишив будинок і виїхав з дружиною в Запоріжжя. 

Мені 56 років. У мене є дружина й діти. Ми жили селі Мала Токмачка. Виїхали звідти в Запоріжжя, бо село знаходиться на лінії фронту.

З перших днів війни були перебої зі світлом, а другого квітня воно зникло зовсім. Щодня й щоночі відбувалися обстріли.

У березні російські війська зайшли в сусіднє село, а наше опинилося на лінії вогню.

До середини квітня ми майже не виходили з дому. Діти привозили нам ліки. Воду ми брали з колодязя. Раз на два дні отримували хліб. Гуманітарну допомогу почали привозити у квітні.

Виїхали на своєму автомобілі. Дорога була відкрита, але обстріли не припинялися. З собою взяли трохи речей. Корову віддали братові. Кури розбіглися.

Зараз живемо в Запоріжжі. Незвично сидіти на одному місці. Удома займався городом, господарством, а тут сходжу в магазин і знову сиджу в квартирі.

Я на пенсії за вислугою років. Був військовим. Дружина працювала прибиральницею в школі. До серпня їй платили третину зарплати, а потім припинили. Ми зареєструвалися як внутрішньо переміщені особи – отримуємо матеріальну допомогу від держави. Оформили й виплати від ООН, але поки що не отримали. Треба гроші і на медикаменти, і на квартиру.

Я навіть не знаю, що залишиться від нашого села, бо його щодня обстрілюють. Навідувалися якось і бачили, що центр повністю розбитий.