Через війну Лілія втратила все. Але вона вірить, що вже до зими її родина повернеться додому, щоб відбудувати втрачене
Моя сім’я: чоловік, я та двоє дітей. Ми з села Новоукраїнське, маємо своє сільськогосподарське підприємство. Зараз ми в Запоріжжі.
Ранком 24 лютого нам зателефонував товариш чоловіка, а потім зателефонував син. Вони розказали, що почалися обстріли аеропортів. Було дуже тяжко, ми не усвідомлювали що таке може бути.
В селі вже з другого березня не було світла. Нас врятував тільки генератор: ми могли набирати воду зі скважини, та заряджати телефони. Не вистачало хліба. Іноді у нас випадала нагода виїхати у Дніпро і купити харчі собі та людям. З усім можна було змиритись, але ми несли відповідальність за людей, і коли поруч розривались снаряди, було тяжко і страшно.
Коли російські танки були за кілометр від нас, ми відправили дітей з села. Самі залишились вдома. Але мого чоловіка розшукували росіяни, тож коли пішов наступ на наше село, ми виїхали вранці. Їхали вже під обстрілами.
Ми виїжджали польовими дорогами. Там навіть їздили російські танки. Один з них їхав перед нами, він повернув наліво, а ми – направо. Ми повертались у село ще раз, щоб вивезти нашого собаку та працівників. Після того ми більше додому не їздили – там були обстріли. Зараз наше село в «сірій зоні». Там постійні бої і майже все зруйноване.
Пізніше ми бачили відео, як знищили базу окупантів у нашому селі. На відео впізнали наше підприємство.
Мене й досі не залишає шок від усвідомлення того, що я більше не маю свого будинку. Я втратила якісь навіть маленькі, незначущі речі, які були як пам’ять про життя. Мені дуже хочеться повернутись туди, де виросли діти, де було стільки подій, але я розумію, що вже ніколи не буде так, як було.
Зараз ми у Запоріжжі, тому що кожного дня сподіваємось, що зможемо повернутися додому. По можливості ми допомагаємо військовим, шукаємо роботу, але це дуже тяжко. Я завантажую себе буденною працею, щоб було легше пережити цей тяжкий період.
Ми мали надію, що на початку літа повернемося та будемо вирощувати щось. Ми мали думки, плани. Але очікування і реальність не завжди співпадають. Може, до зими ми все-таки повернемося. Будемо жити в модульних будиночках і відновлювати те, що там залишилося.
