Я проживала у місті Гуляйполе. У перший день війни ми прокинулись рано, зрозуміли, що почалася війна. Дізнались про це по телебаченню. 

Наше місто з перших днів почали бомбити, так триває і до сьогодні. Немає жодного вцілілого будинку. Не було ні води, ні світла. Ми запалювали лампадки. Воду брали в криницях.

Не можна було навіть вийти зі сховища - стріляли постійно. Це дуже страшно. У перші дні війни у наших рідних розбомбили двір.

Ми думали, що війна не затягнеться. Чекали два місяці. Одного разу так стріляли, вже не було сили терпіти. Це стало вирішальним моментом і ми виїхали. Зібрали все необхідне та поїхали. 

На щастя, в дорозі було тихо. Кицю залишили вдома, за нею доглядає сусідка. Город у нас засох, врожаю ніякого немає.

Переїхали до міста Запоріжжя, бо близько додому. Чоловік одного разу їздив у Гуляйполе, ледь не загинув від снаряду, який прилетів в п’ятдесяти метрах від нього. Тому більше додому не навідуємось. З рідними постійно на зв’язку, всі труднощі переживаємо разом. Сподіваємось лише на краще, що повернемось додому. Війна закінчиться, коли виб’ють рашистів. Шкода наших хлопців.

Майбутнє бачу тільки світлими і яскравим. Люди стали більш дружніми, всі змінились. Наше місто вже відоме витривалістю. Все відбудуємо.