Я живу з чоловіком. У мене є дорослий син. Ми проживали в Гуляйполі. В перший день я йшла на роботу, а коли добралася туди, мені сказали повертатися додому, бо почалася війна. Звичайно, було страшно. Я пішла додому. Потім почалися обстріли. Наше місто з 3 березня під обстрілами, і нам було дуже страшно. 

Поки я перебувала вдома, світла не було, води теж. А трошки пізніше і газ перебили. Наразі там немає нічого. Магазини та аптеки зачинилися, нічого не працювало, ми щодня думали, як виживати.

Коли нас обстріляли «Градами», це стало переломним моментом. Я зрозуміла, що потрібно їхати, щоб зберегти своє життя.

Складнощів у дорозі не було, ми доїхали нормально евакуаційним автобусом. Він їздив щодня. Я переїхала до Запоріжжя. Поки що живу тут, а що буде далі – невідомо.

Здебільшого у мене моральні труднощі: нерозуміння, що буде далі, як працювати, де шукати роботу. Це дуже тиснуло і пригнічувало. Але великих складнощів у мене немає. Тут, у Запоріжжі, є гуманітарна допомога, і Фонд Ріната Ахметова теж допомагає, ми за це вдячні. А от морально дуже важко.

Шокує те, що обстрілюють міста, гинуть мирні люди, діти. Вони мали б ходити в школи, в садки, а вони ховаються по підвалах. 

Це дуже страшно, що гинуть мирні люди, які ні в чому не повинні. Діти, старенькі люди не мають спокою, тому змушені кидати свої домівки. І як їм жити далі? Це дуже тяжко.

Поки що ми виїхали до Запоріжжя, але я не знаю, чи кінцевий це для нас пункт. Якщо ситуація не зміниться, то будемо тут, а якщо, не дай Боже, війна добереться і сюди, то поїдемо далі.

Ми віримо в те, що, можливо, у 2023 році все закінчиться, і ми повернемося додому.