Ми були вдома, у Гуляйполі - там нас і застала війна. Бомбили так, що просто неможливо було там сидіти, тому прийшлося тікати. В останній день, коли ми там були, по нас так гатили, що я думала – це вже кінець. Сина хату взагалі розбило.

Ми зателефонували меру, і він сказав, що є автобуси і можна виїжджати. Я виїхала перша, а потім – чоловік із батьками. Ми, звісно, довго їхали, а загалом усе було нормально. Добралися добре.

Труднощі тоді були. А зараз – так взагалі… Пенсія тільки в чоловіка, а в мене нічого немає. Дякуємо за те, що хоч виплати ВПО отримуємо, а більше в нас немає нічого. 

Усе залишилося там. Ми все кинули і виїхали в Запоріжжя, бо тут дочка моя і онук. Я просто тікала до своїх дітей.

Поки що в нас є що їсти. Звісно, нам фінансово важко. А коли вдома були, то не було ні світла, ні води. Там немає нічого - все розбили.

Війна дуже вплинула на нас. Я просто плачу – і все. У мене просто крик душі. Наше місто розбили, весь урожай спалили, все розбомбили…

Хочеться, щоб якнайшвидше війна скінчилася. І я, і вся моя сім’я – ми віримо, що Україна переможе, а от коли війна закінчиться, я навіть не знаю.