Государська Катерина, 2 курс, Комунальний заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж цивільного будівництва»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Скорба Наталія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє рідне місто Нікополь завжди було символом щасливого дитинства та мрій. Сьогодні це місто болю і втрат…

Мене звати Катерина, я з Нікополя, який знаходиться всього за 4,5 км від Енергодару. 23 лютого то був звичайний день, ми йшли в школу, але звідусіль було багато інформації про напад росії на Україну, і я була переконана, що цього не відбудеться. Наступного ранку, 24 лютого, я прокинулася, щоб йти до школи, але дізналася, що уроки відбуватимуться дистанційно. Потім мені зателефонувала подруга, хоча вона була дуже схвильована, я намагалася її заспокоїти. Моя мама пішла на роботу, а татові треба було йти на нічну зміну. Ввечері ми повечеряли й почали дивитися новини.

Я відчувала сильну тривогу, не могла заснути, хоча намагалася вірити, що все буде добре і війна скоро закінчиться, а це все якийсь жахливий сон.

Коли пролунав перший сигнал тривоги, мене охопила паніка. Ми зібрали речі й пішли в укриття, але до того часу, як ми дісталися туди, тривога вже закінчилася. Батьки вирішили переїхати до бабусі, оскільки ми жили поблизу телевізійної вежі, яка могла стати ціллю для обстрілів. Ми часто спускалися в укриття, це стало частиною нашого нового життя.

Окупація Енергодара в лютому 2022 року була жахливою подією, що ще більше посилила відчуття небезпеки.

12 липня 2022 року почався перший обстріл міста, ми були шоковані, хоча мій брат спробував жартувати про "салют". Але всі розуміли, що це війна. Наступного дня ми почали обговорювати можливість виїзду з міста. Старший брат навчався в Києві, тому вирішили їхати до нього. Мама звільнилася з роботи, а бабуся відмовилася їхати. Тато залишився із нею, тому ми вирішили вирушати до Києва з мамою та братом, забравши лише кота.

Наше місто перетворилося на полігон для випробування різних видів зброї. Найдовша тривога в Нікополі тривала 18 годин і 43 хвилини — це була тривога через загрозу артобстрілів 18 липня 2022 року.

Два дні потому ми виїхали з міста. Коли ми залишали Нікополь, серце рвалося на шматки. Прощання з подругою було нестерпним — я не знала, коли побачу її знову, чи взагалі це станеться. Темрява застилала думки, відчуття втрати затягувалося, як тягуча павутина, від якої неможливо вирватися. У Києві перший місяць мені було спокійніше, аніж у Нікополі. Але згодом постало питання пошуку роботи для мами та житла для нас. Ми знайшли квартиру, питання щодо маминої роботи було вирішене, але я все одно не відчувала себе на своєму місці.

Незважаючи на навчання у коледжі, нових друзів і знайомих, я часто відчуваю, що моє серце залишилося вдома.

Я дуже мрію про повернення додому; хочу побачити свій будинок, свою школу, різні місця в місті, які нагадують про минуле життя без війни. Іноді так хочеться, бодай уві сні, повернутися додому — пройтись рідними вулицями, знову покататись на велосипеді з подругою, посидіти на березі біля рідного пляжу, купити улюблені смаколики у знайомому магазині, піти на стадіон і спостерігати за бігунами... Хоча б там, у цих простих спогадах, відчути себе щасливою, хоч на одну коротку мить...

Уявляю собі той день, коли ми зможемо вільно гуляти вулицями наших міст, не боячись сирен. Коли ми знову зустрінемося із друзями і рідними, і зможемо обійняти їх міцно-міцно.

Тисяча днів війни – це тисяча днів випробувань, але й тисяча днів надії. Ми пережили стільки болю, втрат, але любов до рідної землі і віра в перемогу роблять нас незламними. Я вірю, що після темряви завжди приходить світанок, а наше майбутнє буде світлим і щасливим.