Лідію Василівну покликали в'язати килимки, тому її не було вдома під час вибуху

Я мешкаю в Дніпрі. Наша родина жила дружно, все добре було. Жили собі тихим життям, поки окупанти не вторглись.

14 січня 2023 року у нас сталась трагедія. Мене якраз покликали килимки в’язати для наших бійців. Я все покинула і побігла - думала, хоч якусь користь принесу. Поки мене не було, квартири не стало – було влучання у будинок. Добре, що син з невісткою окремо жили і не постраждали. У будинку були жертви. Це дуже страшно. Зараз я винаймаю житло. Нам багато хто допомагав, Фонд Ріната Ахметова також. Ми дуже вдячні.

Важко жити під вибухами. Я сирени навіть боюсь. Як почую, п’ю заспокійливе. Я не хочу ні грошей, ні квартири - ладна землянку викопати і овочі їсти – аби тільки у спокої. Важко усвідомлювати, що в країні коїться. Так це я ще жива, мої рідні також, а в когось сім’ї загинули у Бучі, у Маріуполі.

Про одне мрію - щоб швидше закінчилася війна і було тихо. У своїй країні ми розберемось самі. Нехай ми бандерівці, нацисти, чи як вони нас називають; нехай в нас корупція, але ми самі розберемось зі своїми проблемами. Ми будемо жити, як інші країни живуть. Маленькі, але розвинуті. І в нас те саме буде, тільки нехай ніхто не заважає.