Комишуваха дуже швидко опинилась на лінії фронту, і Владислава з чоловіком виїхали. Згодом їх квартира постраждала від обстрілів

Війна мене застала вдома. Чоловік поїхав на роботу, а потім зателефонував і спитав: «Як ти?» – «Збираюся на роботу». – «Можеш уже не збиратися. Війна». Він ще деякий час був на роботі, а я зателефонувала доньці. Це був жах. Моїм батькам 80 із лишком років. Як виживати і що робити? 

Ми зрозуміли, що потрібно виїжджати, десь на третій день, коли з’явилося дуже багато техніки і почали проводити спеціальні заходи, щоб створити укріплення тощо. 

Ми перші декілька днів бігали до школи і готували їсти. Тоді ще все не було налагоджено, ми приносили, що могли. Потім усе стало більш організовано. Приносили і матраци, щоб було де перепочити людям, і теплі речі.

Ми зрозуміли, що опинилися на лінії вогню, і виїхали. На той момент ще прямих обстрілів не було, але з часом почалися обстріли дуже близько від будинку моїх батьків і від нашого теж. У нас пошкоджене житло, тому ми поки що залишаємося в Запоріжжі. 

Я працюю, чоловік теж, батьки отримують пенсію. А ще є допомога від нашого хабу і те, що я отримувала від Фонду Ріната Ахметова. Справляємося. Дякую всім людям, які нас підтримують, і тим, хто допоміг нам житло знайти. 

Поки що ми не маємо таких думок, що треба додому їхати, склити там вікна, все вирівнювати, бо ми дуже близько від лінії фронту. 

Просто сподіваємося, що наше житло нас дочекається, хай би в якому стані воно було. Нам селищна рада дала матеріали, і ми змогли хоча б щось закрити, щоб туди опади не потрапляли. Наша квартира постраждала з двох боків. З одного боку був приліт С-300, а з другого – обстріл касетними снарядами. Але ми все там закрили. 

Ми молимося щодня про закінчення війни. І за воїнів обов'язково замовляємо молебень. Наш племінник воює. Я не раз спілкувалася з хлопцями, які воювали. Кожен із них – герой України. Велика їм вдячність і пошана просто неймовірна! Їм дуже важко!