Ганна Петрівна потерпає від горя. Ця війна позбавили її усього: спокою, безпеки, щастя, житла

Мені 69 років. Я жила в місті Вугледар Донецької області. Зараз я в Жовтих Водах. Вдома було неможливо залишатись. Нашу квартиру розбили повністю. У нас немає нічого. Ми сиділи у підвалі.

Ранком 24 лютого я стояна на кухні біля вікна. Раптом щось як зашуміло. Я відразу не зрозуміла, що то таке. Думала, що летить зграя птахів, а прилетіла ракета. Почали горіти машини. Крик такий був, падали люди. Я впала на підлогу.

Ми вдома були десь місяць, із квартири нікуди не виходили, а потім виїхали удвох з чоловіком. Винайняли машину і поїхали. Старший син не захотів їхати з міста.  Діти ще до квітня залишались у Вугледарі, сиділи у підвалі.

Спочатку ми були у Першотравневому, приїхали до знайомих. Не змогли там знайти житло. Потім по інтернету знайшли однокімнатну квартиру у Жовтих Водах і переїхали. Тут нам давали гуманітарну допомогу.

Мого сина в армію забрали, 45 років йому. Онука прямо з шахти забрали на війну, йому 25 років. Невістка та маленький онук з нами. У них теж згоріла квартира.

Я інвалід. У мене онкозахворювання. Сиджу на ліках, і все. Я не знаю способу справлятись зі стресом, коли двоє дітей на фронті. Кожен день чекаю дзвінка. Молю Бога, щоб скоріше війна закінчилась. Вже немає сил це терпіти.