Яковенко Анастасія

9-Б клас, Харківський ліцей №28

Вчитель, що надихнув на написання: Ткаченко Людмила Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Моя історія війни розпочалася, мабуть, як і у більшості українців.

Прокинувшись двадцять четвертого лютого близько шостої ранку, я почула уривки телефонної розмови мами з її сестрою. Такою схвильованою мама ніколи ще не була Одне речення з їхньої розмови я запам'ятала на все життя: «Війна… бери дитину та їдь до нас, у нас тихіше ». З цих слів і почався мій ранок, моя історія війни…

Перший тиждень повномасштабного вторгнення ми провели в підвалі нашого будинку, майже постійно небо розривалося від звуків літаків, деколи тремтів увесь будинок. Напруга повисла в повітрі, хоча дорослі намагалися її приховати.

День, який я пам'ятаю дуже яскраво, був на самому початку березня, здається, це було шостого березня. Близько дев'ятої години вечора знову пролунала повітряна тривога. Ми вже спустилися до підвалу багатоповерхівки, коли почули, що летить винищувач, у той день наш мікрорайон потрапив під шалену атаку касетними снарядами. Мені ще ніколи не було так страшно. На ранок батьки вирішили їхати до родичів у Вінницьку область, бо від потрапляння касетних снарядів наш будинок прикрила новісінька, тільки но відкрита школа

Дорога була дуже важкою. Три виснажливих дні у величезних заторах, серед наляканих і розгублених людей ще більше додали втоми. А до того ж і погода була непередбачуваною: то світило сонце, то йшов дощ, то несподівано налетіла завірюха, яка поглинула нашу автівку і створила аварійну ситуацію на дорозі. Це був жах…

У Вінницькій області ми знайшли прихисток у невеликому селі. Неймовірно теплі спогади залишилися про це чудове місце! А які добрі люди нам зустрілися! Родичі, сусіди та інші жителі села увесь час щось нам приносили, чимось пригощали, намагалися підтримати і допомогти.

Саме там я зрозуміла, що таке справжня підтримка, щирість, людяність. З’явилися нові друзі. Тиша трохи підлікувала вкрай розхитану нервову систему. Майже пів року ми провели там, але дуже хотілося повернутися додому. Це було ризиковано, адже місто увесь цей час було під постійними обстрілами. Та думками ми все одно були в нашому Харкові. В кінці літа родина прийняла рішення: ми повертаємося до рідного міста!

Рівно через місяць після повернення тато пішов на війну… «Все буде добре!»- слова, які він сказав, від’їжджаючи. Почалися ще тривожніші дні, ми всі добре розуміли, в якій небезпеці перебуває тато. Наступного разу ми з ним вже побачилися наприкінці жовтня, коли батька відпустили підлікувати наслідки контузії. Тато телефонував кожного вечора, дуже боявся за свою родину. На початку грудня декілька днів він не виходив на зв'язок. Мама постійно плакала, намагалася дістати хоч якусь інформацію. Ці почуття неможливо передати! Страх, відчай, безпорадність… Невідомість - це, мабуть, найстрашніше!

Нарешті ми дізналися, що батько отримав тяжке поранення. Живий!!! Все інше не мало значення…

Після дозволу лікарів тата перевезли до госпіталя в Харкові, ми стали бачитись частіше. І на одним страхом стало менше.

Ще одне, що постійно нас хвилювало, - це

мої дідусь і бабуся, які з самого початку війни потрапили в окупацію в Куп’янському районі. Зв’язок відсутній, поїхати неможливо, знову відчай і безпорадність…

Яка ж радість переповнила нас у вересні, коли ми дізналися, що Великобурлуччина деокупована! За першої нагоди до нас приїхали наші рідні! І хоч зараз у них неспокійно, постійно чути вибухи, бо лінія фронту проходить недалеко, я вірю, що все буде добре! Бо поряд «наші котики».

Моя історія війни не виняткова, дякувати Богу, не найстрашніша. Вона така, як і в багатьох інших українців. Нам усім довелося пройти через непрості випробування, а ще скільки треба витримати попереду. Але ми неймовірно сильні! Не маю сумнівів, що Україна переможе у загарбницькій війні, яку розпочали наші, так звані, «сусіди-брати». Я впевнена, що незабаром моя держава буде вільною, квітучою, розвинутою та непереможною! Відчуваю гордість, що я частина цього прекрасного народу!

Закликаю всіх українців не тільки вірити в наших захисників та захисниць, вірити у нашу Перемогу, а й допомагати наближати її. Слава Україні! Героям Слава!