В місті Херсон, було близько чотирьох годин ранку, розбудив дзвінок старшої доньки, і я дізналась, що почалася війна, потім швидкі збори і ми сім'єю бігли до батьків у приватний сектор. Сиділи 10 днів у підвалі з тваринками разом. В цей час по нашому місту гуляли російські окупанти, все трощили та стріляли, встановлювали свої правила. З початку був шок від побаченого, потім страх, весь час хотілося заплющити очі, а потім відкрити і все скінчиться. Окупація і танки з БТРами під час об'їздив комендантську годину, вони зупинялися навпроти багатоповерхівки та великими прожекторами світили в вікна.

Було боязно, коли в двір заїжджала їх автівка, виплигували купа людей з автоматами і ломилася до під'їзду. Їжі та грошей не вистачало. Чоловік за місяць заробляв 2800 грн.

Я відмовилася від пропозиції працювати. Влітку нас рятувало, що були дешеві овочі. Дитина тяжко все перенесла, постійно сиділа дома, якщо йти на вулицю тільки з нами, коли бачила людей з автоматами, стискала мені руку. Навіть після деокупації міста, коли не було світла, води, ми були щасливі, обіймали наших хлопців і раділи. Потім через обстріли, прийшлося покинути домівку та переїхати до міста Миколаїв. Наша родина разом, чоловік відмовився виїхати зі знайомими за кордон під час окупації через Крим. Ми пройшли через усі труднощі разом.

Найприємнішим моментом було звільнення мого міста від окупантів, коли пройшли по вулиці воєнні з нашою символікою. Ми так цього чекали, ми молилися кожного дня за наш Херсончик. В мене була робота до війни, я працювала, потім окупація, не пішла співпрацювати на іншу владу, а зараз вийшла на роботу в Миколаєві, я залізничниця, працюю на залізниці вже понад 30 років. Міняти професію, я не збираюся. Вибиті вікна, але дякую, що поки моя домівка стоїть. Біль за розграбоване місто, руйнування домівок, будівель. До ліцею моєї дитини було вже три прильоти пошкоджений. Наш кіт під час обстрілів викинувся з дев'ятого поверху, а собака боїться досі залишатися вдома одна.