Все почалося дуже страшно через повну невідомість. Спочатку ми з дружиною були вдома, і було чути прольоти снарядів. А потім ракета прилетіла прямо у двір. Наш дім розтрощило: ні вікон, ні дверей, стіна впала, дах розлетівся — словом, нічого живого не залишилося. 

Ми ховали сусідів. Нас там було чоловік п’ятнадцять, і треба було провести їх в останню путь. Поки йдеш на кладовище, починаються обстріли. Люди падають на землю, хтось ховається за труну… Хорошого немає нічого. Одним словом — війна.

Нам нікуди повертатися, і ми не знаємо, що робити далі. Хочеться додому, але коли приїжджаєш, там одне розчарування. 

Психологічні труднощі долаємо як можемо. Просто дуже хочеться додому. Уже йде другий рік, як ми тут.

Коли закінчиться війна? Не можу сказати. Кожен по-різному відповідає. Як на мене, війна мала б закінчитися ще вчора, але таке буває лише в казках.

Я бачу своє майбутнє ось так: роботи буде багато. Я будівельник, буду щось відновлювати. Головне, щоб діти та онуки залишилися живі. 

У дочки досі лежить снаряд у квартирі, залетів через дах, пробив усе і не вибухнув. Немає кому його витягти. 

Усе, що роками наживала, розбите. Ми тільки почали жити нормально, налагоджувати все… А в мене вже не те здоров’я, щоб усе це надолужити.