Я був на п’ятому курсі медакадемії, коли все почалося. Війна застала мене якраз на навчанні у Києві. Зранку я почув вибухи. Подзвонили знайомі, сказали, що треба виїжджати. Потім я подзвонив батькам, і вони сказали, що в них уже на повну стріляють. Вони були вдома, у Сєвєродонецьку. Тато ще в перший день війни оперував зранку, він хірург.

Була паніка, багато машин. Благо, нам позичили автівку в той день, і ми змогли вибратися. Одними з перших виїжджали, тому встигли якось проскочити. Але ми поїхали не як звичайно, а через Варшавську трасу, яка ближче до кордону. Там було небагато машин. 

Ми якраз проскочили за годину до того, як у Гостомелі висадився десант.

Наш дім у Сєвєродонецьку розбили, ми там усе втратили. Потрібно було спочатку починати життя – і батькам, і мені. Можна сказати, війна все кардинально змінила. Ми жили в Івано-Франківську рік, а зараз ми в Дніпрі.

На початку війни в Івано-Франківській області нам дали житло, допомогли з роботою. Багато людей нам допомагали. У батьків була клініка, і ми намагаємося її відновлювати. Нас підтримували медичні представники. 

Я далеко в майбутнє не заглядаю. Просто хочу повернутися до того, що було до війни.