Світлана виїхала з Сєвєродонецька у Полтаву. Чи зможе вона повернутись додому – невідомо, адже жити їй там ніде 

Ми з чоловіком із Сєвєродонецька. Я періодично проходила лікування в Луганському онкологічному центрі. Після вторгнення росіян доїхати я туди не могла – на шляху були бойові дії. Тож ми з чоловіком виїхали на територію, підконтрольну Україні.

24 лютого ми всі пішли на роботу. Вже було чути, що десь поряд йдуть бої, по місту стояла військова техніка. З роботи нас відпустили. А вночі росіяни підірвали аеропорт. Ми жили якраз коло дороги на Луганськ, тож вирішили перейти в більш безпечне місце - до знайомих, які жили коло хімкомбінату. Три тижні ми прожили там. Десь в середині березня було зруйновано наш  будинок.

Зв’язку не було. Інтернет з’являвся лише глибоко вночі. Ми не знали, як виїхати, не знали, що відбувається на інших територіях.

Тим, в кого не було запасів, довелось важко в той час. Ліки придбати було неможливо. Магазини працювали, але без певного графіку. У супермаркетах черги були по 200 чоловік.

Було страшно стояти в чергах, тому що в один з перших днів війни снаряд влучив у центральну аптеку, коли там були люди. Таке враження, що це зробили навмисно.

Моїх рідних в Сєвєродонецьку немає. Чоловікові мама та брат через чотири дні після нас також виїхали. Родичів у нас там не залишилось, але я підключена до телеграм-каналу нашого будинку і бачу, що там немає умов для життя. Я не знаю, як там люди виживають.

Ми зараз у Полтаві, тому що місцевий онкоцентр прийняв мене на лікування. До того ж, тут ми мали де зупинитись на перший час. Коли приїхали, було важко морально. Зараз вже легше – мені допомогла подруга. Вона тут займається психологічною реабілітацією тих, хто приїхав з Харкова.

Я не думаю, що війна швидко закінчиться. Але я вірю, що майбутнє України буде хорошим. Що буде з нами далі, я не знаю - наш будинок зруйнований, повертатись нам нікуди.