Безнощенко Ліліана, вчитель Сукачівського ліцею Іванківської селищної ради

Війна. Моя історія

Війна змінила долі багатьох людей, зокрема і мою. Мій дім згорів, згорів дотла. Згорів на другий день війни – 25 лютого. Я проживала в цьому будинку із своїми двома дочками, які вже дорослі і у них є свої сім’ї.  Але, мабуть, мамина хата була найкраща, і ми жили всі п’ять чоловік в цьому прекрасному будинку.

За три роки до війни помер мій чоловік, з яким ми прожили 30 років. Я вже думала, що нічого гіршого зі мною не станеться. Але настало 24 лютого 2022 року. Почалася ця страшна та кровопролитна війна.

Старша донька із зятем виїхали в Чернівці в перший день війни. А ми з меншою донькою та її чоловіком залишилися в селі. Думали, що до нас не доберуться. Перший день йшли безкінечні колони рашистської техніки. Те ж повторилося і на другий день. Ми весь день налякані спостерігали це. А в 16.00 – почався бій, який тривав чотири години: наші били рашистську колону техніки.

Наш будинок загорівся через пів години після початку бою. Дочка із зятем взяли свої речі, які вміщалися в один рюкзак і перескочили через тин до наших сусідів. А я залишилася в нашому погребі. Думала, що туди не добереться вогонь.

Але після першого прямого попадання в хату, пішло друге попадання в господарські будівлі. Горіли хата, сарай, гараж і три машини, які стояли у дворі. У підвал, в якому я сиділа, теж почав просочуватися вогонь. Я хотіла загасити його водою із бутлів. Але після цього їдкий дим потрапляв мені в очі. Так після третього гасіння, я побачила, що нічого я не зроблю з масштабною пожежею. Взяла товсту ковдру, накрилася нею, в руки взяла жіночу сумочку та сумку з документами.

І так я вийшла на вулицю, де навкруги стріляли з усіх сторін. Забігла за сарай, лягла. Тоді дивлюся, сарай палає. Знову піднялася і побігла в альтанку, накрилася ковдрою, насунула стола. І так я лежала ще півтори години, здригаючись від кожного пострілу. Все життя пролетіло у мене перед очима.

Бій закінчився. Я побігла до сусідів і зустрілася там з дітьми. Таких почуттів я не відчувала давно: ми всі були живі, здорові та неушкоджені. Хата догорала три дні на моїх очах. Згоріло все, що ми разом наживали довгі роки. Коли я спитала дітей, що вам найбільше жаль – вони відповіли, що жалкують за фото, відео на яких було відображено все наше життя.

Жаль того, що вже ніколи не буде цього привітного будинку, у якому було безліч гостей, яким завжди були раді. Так ми залишилися без нічого, в одному комплекті одягу і без даху над головою.

Моя дочка, яка встигла виїхати, теж дуже переживала за нас. Коли ми їй повідомили, що наш будинок згорів, вона ніяк не могла повірити в те, що залишилася без домівки через злочинний наказ бункерного діда вторгнутись на територію суверенної держави. З перших днів вона пробувала закликати росіян припинити війну, вона писала повідомлення російським інфлюєнсерам, щоб вони допомогли зупинити кровопролиття та руйнування України.

Та через пару днів вони з друзями побачили, що все дарма: вони або мовчали, або кричали щось на кшталт «мне не стыдно быть русским» або «мы все маленькие люди». Після цього вона перестала слухати їх пісні, дивитись їх фільми та передачі.

Вона не мала змоги нас побачити, бо ми були в окупації, не мала змоги до нас приїхати, а з п’ятого березня ще й почути, так як кляті загарбники зруйнували по нашому району мобільні вишки, від чого і пропав зв’язок. Не знаючи як ми, що з нами , вона не могла ні їсти (а якщо ми голодні, а вона тут їсть), ні пити ( в нас води немає питної, а в неї все в надлишку). Днями вона старалася багато спати, так як бачила сни з нами і в снах могла бути побільше із своїми рідними.

Лише восьмого квітня ми змогли почути голоси один одного, а дев’ятого квітня вже й побачитися та міцно обійнятися. Слава Богу, першого квітня наше селище та район були звільнені від рашистських окупантів.

Я дякую Богу, що ми всі залишилися живі та неушкоджені. Що у нас є найкращі сусіди, які прихистили мене з родиною у себе після руйнування будинку, всім небайдужим нашим друзям, які перебуваючи також в окупації, ділилися з нами всім необхідним, мало не останнім. Дуже пишаюсь, що живу в Україні, поруч з найкращими людьми! Я вірю, що ще зовсім трішки, і ми повернемося до нашого нормального життя: такого буденного, рутинного, але НОРМАЛЬНОГО життя! Перемога безсумнівно буде за нами!