Ми жили в селищі Очеретяне, це 10 км від Авдіївки. В 2014 році я ще працювала в Донецьку, на великій конфетній фабриці.
У нас українського телебачення не було, вісім років було тільки ДНРське і російське.
Ми там не дивилися новини, бо іноді включиш, а вони таке несуть, що неможливо. Вони і до сих пір таке несуть. Самі прийшли до мене додому мене вбивати, але я – фашист. Оце мене вражає: брехня оця вся їхня, несправедливість.
Наш дім розбомбили 31 січня в цьому році. Він вже раніше був пошкоджений: уже три рази ми лагодили дах, вікон вже давно не було, а це його вже повністю добили авіаударом.
Мій чоловік дуже захворів, того ми і виїхали виїхали 28 березня 2022 року до Кропивницького, він лежав у клініці, а зараз - на таблеточках. Слава Богу, тут йому лікарі допомогли. Потім з Очеретяного люди вже також почали виїжджати, тому що там дуже все печально.
Нам тут дуже в Кропивницькому допомогли - я навіть не очікувала. Чоловік без проблем пройшов лікарську комісію, йому допомогли оформити групу інвалідності. Житло нам родичі знайшли. А спочатку ми жили в дитячому садочку з людьми, і тоже добрі люди всі були, всі нам співчували. Ми - старі люди вже, а вважай, що бомжі. Це дуже страшно.
Я не вірю, що доживу до кінця війни - мені здається, що це дуже надовго.
Хочу жити, як раніше. Щоб був мир, щоб було де жити, щоб нікого не вбивали.
