Максименко Валерія, Херсонська загальноосвітня школа №26

Вчитель, що надихнув на написання есе: Степанова Тетяна Григорівна

"Херсон. Окупація"

24 лютого, Шоста ранку, дзвонить тато з Залізного порту, каже що почалась війна, ми з мамою не повірили, але щойно вийшли на кухню, почули страшний звук наче щось летить, ми думали що то літаки і молились щоб вони нічого не скинули на наш дім. Як виявилося це були ракети які летіли на Чорнобаївську військову частину. Як тільки притихло, ми вийшли на вулицю та побачили величезний стовб диму. Було дуже страшно, не було апетиту і ніякого настрою. Я дуже переживала за тата, бо він їхавши з відрядження не брав слухавку та не відповідав на повідомлення. Ми читали новини, там писали що обстрілюють Антонівський міст, батько повинен був проїхати через нього. Врешті решт тато передзвонив, сказав що вони встигли переїхати через міст.

Я видихнула з полегшенням.

Трохи пізніше мама з бабусею пішли в банк зняти якісь кошти з картки та купити хліб.

Дні летіли швидко. Обстріли, страх, недоспані ночі. Ми спали вдягнуті, щоб якщо що швидко спуститись в підвал.

2 березня, читаємо новини. Херсон окупували.

Мого дядька, учасника АТО, забрали, знущались над ним як тільки могли, вони заставляли його рити собі могилу в той час коли стріляли в сантиметрі від його голови та змушували почати підтримувати росію. Дядько ні за що не погоджувався, і був готовий померти аби не іти за росією. Його на диво відпустили через місяць.

Ненависть до російської армії росла з кожним вибухом.

Згодом почали давати російську гуманітарну допомогу, її майже ніхто не брав бо люди вірили що нас скоро звільнять. Проходили дні, тижні, місяці. Все ще обстріли, все ще страх.

Сусідка каже що російські війська почали ходити по домівках, перевіряли документи та кімнати щоб люди нікого не ховали.

Розстрілювали тих хто їм просто не сподобався, розстрілювали учасників АТО, іноді навіть дітей.

…

Обстріли, з кожним днем все страшніше і страшніше, потроху зникає віра в те що нас звільнять..

Все більше випадків коли людей розстрілювали на рівному місці.

…

Трохи пізніше в нас зник газ. Ми заправили газовий балон на заправці останками газу . Нам не надовго дали таганок.. Так і варили їсти.

Ще через декілька днів зникло світло а за ним й вода . Ми всі думали що це не надовго .

Пройшов один день , два – три.. тиждень. Ми зрозуміли що нам не чекати нормального життя ще мінімум тижні з два. Але ми не здавались. Ми грали в карти, жартували, сміялись, плакали, розмовляли. Ходили до сусідів в яких були генератори щоб хоча б трохи зарядити телефон та ліхтарики, ми брали воду з колодязів щоб пити та митись.

Обстріли продовжувались, а Херсонці жили! Хоч і без води, світла та газу, але жили…

Зараз осінь 2023 року, нас звільнили але обстріли продовжуються. Я дуже сподіваюся що скоро війна закінчиться, всі повернуться додому і все буде гаразд.

Слава Україні!