Жахливі події вдома вимусили родину Анастасії рятуватися втечею за кордон заради життя дітей.
До війни ми були щасливої сім'єю - я, чоловік і дві донечки. Був приватний будинок, не зовсім новий, проте свій.
У перший день війни, як почали бомбити, ми побігли до нашого погребу. Трохи облаштували його, сховалися з дітьми. В пам’яті назавжди залишилося, коли орки нас знайшли і взяли у полон. Тримаючись з чоловіком за руки і тримаючи дітей, ми думали, що нас ведуть на розстріл. Мене душили сльози, я не могла сказати ані слова, тому що сильно боялася за дітей.
Ми були в погребі десять днів перед тим, як нас взяли в полон і перевели в підвал дев'ятиповерхівки. Тримали нас там взагалі без їжі. І одного ранку ми вирішили бігти – я, чоловік і діти: молодша чотирирічна дитина з інвалідністю у ньго на руках, старша, одинадцятирічна Ксюша, зі мною. Нам вдалося добігти до нашої армії, і волонтери відвезли нас до Львова. Там ми були місяць, відновлювали документи, які забрали орки, разом із грошима і телефони.
Потім ми виїхали до Польщі. Чоловіка випустили, бо у нас дитина з інвалідністю, і в мене є група інвалідності. Згодом полетіли на Кіпр, бо тут єдині родичі.
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.