«Нас змусили тікати раз, тоді вдруге, потім утретє»

У нас війна почалася 2014 року; до того часу ми жили як усі, непогано, працювали, відпочивали – але Путін вирішив «покращити» наше життя. Ми переїхали до Сєверодонецька, призвичаїлися. Я пішла на роботу, батьки мої, що вже на пенсії, теж переїхали з нами. Життя знову почало налагоджуватися. Наше місто тоді де-юре вважалося обласним центром.

У 2022 нас знову наздогнала війна. Я тоді відстежувала мережу Twitter. Ще 23 лютого, коли Путін визнав ДНР і ЛНР, я зрозуміла: щось буде. Не хотілось вірити, звісно. 

24 і 25 лютого я ще була на роботі, а потім усі сиділи по домівках, по підвалах. Не хотілось вірити, що буде так, як у 2014 – що знову доведеться кудись їхати, тікати: з сумками, з котом. Але коли почалися безперервні бомбардування, довелося виїжджати. Виявилося, що почалося щось страшніше, ніж 2014-го.

Ми зупинилися у Жовтих Водах – зовсім випадково, де прийшлося. Хотілось би, звісно, щоб знову повернувся мир, бо по закону мене ще не звільнили з роботи за простій. Моя організація розташована у Дніпрі, й щоби працювати, треба жити у Дніпрі, – а винаймати житло дорого. Таких, як я, дуже багато, Дніпро перенаселений, тому поки так живу.

На мою родину ці події вплинули негативно. Подумайте самі: змусили тікати раз, тоді вдруге, потім утретє. Ми ж за вісім років обжилися, друзі нові з'явилися – і знову все пішло по колу, тільки ще страшніше. Проте добрі люди всюди є: допомагаємо одне одному, хтось співчуває, хтось не дуже – розумієте, це ж життя, кожен сприймає його по-своєму. Такі люди, які у себе вдома, наприклад, у Жовтих Водах, усе бачать, чують, бо новини дивляться. Та поки людина все на собі не перенесе, вона не зрозуміє таких як ми. Мені, наприклад, це дуже тяжко.

Усі винять Путіна, що він почав війну; та я вважаю, що усі росіяни винні, просто там різний ступінь вини. Тож поки у них у головах щось не зміниться, то війна не закінчиться. Ні, я вірю: війна закінчиться, коли ми переможемо. Хотілось би, звісно, щоб це було швидше, бо гинуть люди наші – й військові, й цивільні, – і ще невідомо, скільки їх загине. Тож дуже хочеться вірити у мирне життя.