Життя до війни було чудове. Я була в декреті, мала народжувати, і тут почалася війна. Ми були в окупації, а як вирішили виїжджати, нас довго не випускали. Я дуже сильно хвилювалася за дитину - це було найважче.

Мама з татом залишилися, а ми виїжджали. Спочатку на збирались, але якось після нічного обстрілу нас дідусь вивіз. У сусідньому селі стояли солдати. Спочатку не випускали, потім дзвонили до їхніх головних, і нас випустили через те, що я вагітна була.

Повбивало хороших людей. Вбило жінку, а у неї залишився хлопчик десяти років. Він бачив, як маму вбило.

Усі психологічно дуже підкосилися в гіршу сторону, все це на нас вплинуло.

Коли звільнили наше рідне місто, ми дізналися від людей, які виїжджали. У нас була своя група в телеграмі - туди люди написали, що звільнили Снігурівку. Потім зателефонували батьки, сказали: «Наші українські солдати біля нас, ми їх бачимо!» Ми були дуже щасливі.

Ми сподіваємося, що дуже скоро, в травні, будемо святкувати нашу перемогу - окупантів вже виженуть.

Своє майбутнє я бачу в Україні. Хочу, щоб відбудувалися всі міста, щоб наші діти згадували цю війну тільки в книжках з історії.