«Нас тричі Бог милував, але це незабутньо досі»

В принципі, життя у мене добре склалося. Я народився в Росії, але понад 50 років мешкаю тут. Я маю доньку, онуків. Через три роки із дружиною святкуватимемо золоте весілля. Онуки в мене добрі, усі влаштувалися в житті. У нас власний будинок, город. Вирощуємо овочі, себе повністю забезпечуємо.

Ми нікуди не виїжджали, у бомбосховищі жили понад рік. З 2014 року у нас відкрилося бомбосховище у музеї. У березні 2015 року нам дали світло.

Цей перший обстріл мені дуже запам'ятався. А вже потім щодня почались. До 18 серпня все було спокійно, навіть не очікували, що в нас таке почнеться. Тому довелося у бомбосховищі проживати весь цей час, бо було надто небезпечно.

Нині, напевно, відсотків сорок залишилося населення, багато хто виїхав. На нашій вулиці шість чи сім сімей всього мешкає. Стоять покинуті будинки, добрі будинки. Усі роз'їхалися, не повертаються з тієї простої причини, що немає роботи. Люди десь влаштувались за ці роки. І це центральна вулиця.

Раніше приїжджали люди із Луганська. У нас був хороший ринок, але він закрився, бо нема кому продавати. Цього року у школі лише сім випускників, а раніше було по три класи. Війна внесла свої корективи у життя людей.

Ми отримували продуктову допомогу Фонду Ріната Ахметова. Коли були бойові дії, ця допомога дуже підтримувала. Незаможні люди о третій годині ночі займали чергу. Завдяки допомозі людина могла вижити, особливо самотні люди. На той час ця допомога була як ніколи доречною.

Нас тричі Бог милував. Якось прийшли додому, дружина зайшла до хати, а я на вулиці хотів розтопити грубку, щоби зробити чай. Буквально за 3-4 хвилини поряд прилетів «Град». Будинок у клапті прямим попаданням. А ми тільки там проходили буквально п'ять хвилин перед цим. Тільки зайшли, чуємо таке ревіння, все горіло. Цією вулицею потім ще кілька разів прилітали снаряди, було розбито газопровід. І також все горіло. Значить, не судилося нам вмирати. Але це є незабутнім.

Онуки вже великі. Нині все спокійно. Хто може – трудиться, підробляє. Вже все стабілізувалося. Я мрію більше не чути розривів. Зараз навіть хтось залізною брамою стукне, а мені здається, що розривається снаряд. Залишилося в пам'яті. У бомбосховищі лежимо і вважаємо постріли. Коли це закінчиться? Справді, одне бажання – більше не чути цих вибухів, а все інше ми переживемо. Хочеться, щоби було мирне небо.