Загородня Наталя, 11 клас, Десантненський ЗЗСО

Вчитель, що надихнув на написання есе - Погорєлова Тетяна Андріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

22 лютого 2022 рік, всі ми проснулися від новини «Війна розпочалась», мені не вірилось…. Потім я відчула страх, невже я буду бачити та переживати те, що пережили мої  предки. Слово війна я чула тільки з вуст  моїх  бабусі з дідусем. Все, що пережили вони в ті часи, зараз проживаємо ми: звуки сирен, звуки літаків над головою, вибухи, горе, сльози і страх. А так хочеться жити в тиші та спокою, так як ми жили до всього цього. Тому що до війни в мене було все. Я не народилась в сім’ї олігарха, але у мене були найрідніші люди вдома і я була найщасливішою у світі.

Світ, у якому ми жили зі своєю родиною, був чудовим, різнобарвним і прекрасним.

Навколо нас вирувало життя: росли і навчалися діти, працювали мої батьки, а над головою було чисте і безкрайнє небо. Коли вся родина збиралася разом, то час проводили дуже весело. Проте прийшла до нас і закреслила все прекрасне одним словом  - Війна.…..

В ту хвилину йти у бій готові були всі: і ті, хто ніколи до цього не брав зброї в руки, і навіть ті, про кого говорять, що вони «і мухи не скривдять».

Ось і мій татусь 5 березня 2022 року вступив добровольцем в прикордонні війська Ізмаїльського прикордонного загону. І наше життя кардинально  змінилося…. Він пішов на захист своєї Вітчизни за велінням серця, не знаючи про військові будні. До війни татусь був людиною дуже мирної професії – водій. Він не шукав ніяких причин, щоб не йти на війну, бо він хотів захистити, в першу чергу, свою родину: мене, моїх сестричок, маму, дідуся та бабусь…. І звичайно, Україну. Він весь час говорить, що все зробить, аби ворог не дійшов до нас. І тато стримує своє слово.

Раніше всі новини  ми дивилися не часто, а тепер ми дивимось кожного дня. Звіти зі штабів стали щоденними, і хоч все тихо в нашім краю, тривога за тата не покидає нас ані на хвилинку.

В червні 2022 року  тата перевели на Запорізький напрямок -  місто Марганець, і тут почалися ще більші страхи за нього. Там були бої, ворог весь час робив спроби пройти та взяти під окупацію Запорізьку область. Три довгих місяці ми татуся не бачили, не могли обійняти, пригорнутися, посидіти тихими вечорами і поспілкуватися на різні теми. А нам, його донечкам, цього так не вистачало, ми так звикли і сумували за тими часами. Але найгірше було мамі, яка чекала його дзвінка, яка вночі зверталася в молитвах до Бога, щоб тільки татусь залишився живим, І Боженька почув мамині молитви, тато повернувся живим, і розповідав, як в останній день перебуванням там, недалеко від  їхнього місця проживання, був «приліт ракети».

Розповів, що перед очима в той момент промайнуло все життя, і людина не встигає нічого зробити.

Татусь лиш вимовив слова «Господи прости», а мама немовби відчувала, що з ним щось трапилось, казала, що дихати важко стало в ту ж хвилину, сльози котилися самі по собі, вона просто просила зберегти чоловіка. Ми не розуміли, чому мама часто говорить, потрібно подякувати Богові за тата, а зараз вже розумію.

Січень місяць 2023 року всі святкують Різдво, Водохреща, а ми готувалися до повного переведення татуся до Маріупольського прикордонного загону. Нам так було важко його відпускати, бо ми вже розуміли, що там йдуть важкі бої. Цілий місяць тата навчали, а в березні відправляють на передову Бахмутського напрямку.

Це найстрашніші дні, які ми пережили всієї родиною. Це чекання дзвінка тижнями від рідної людини. Жити в незнанні, як він там, чи все з ним добре. Нас спасала молитва і віра в те, що все буде обов’язково добре.

Мама знову вночі не спить, знову звертається в молитві до Бога. Але ні разу вона не сказала поганого слова про ворога, бо старенька бабуся їй дала пораду:  не проклинай ворогів, а бажай їм здоров’я, і твій чоловік спасеться. Є така думка: чого бажаєш іншим, то отримаєш сам. А ще ми всі писали татусеві листи, де описували, як прожили день, які оцінки отримали, чим допомогли матусі, як вона себе почуває. Мама теж йому писала, весь час навіть по два - три рази на день, коли відчувала якусь тривогу. Так ми його підтримували.

Про повернення на місце дислокації татусь надсилав смайлика, по якому ми розуміли, чи все з ним добре, і як він почувається.

Татусь пройшов багато  за три місяці  Бахмутському напрямку, і весь час, коли його запитують: «А ти стріляв у людину?», його відповідь завжди одна: «Якщо не будеш стріляти, то не залишишся живим, а я мусив це робити». Мій тато був ще на кордонні України з Білорусією оберігав наш спокій і там. А в новорічну ніч 2024  нам сповістили хорошу новину, мого тата переводять в рідні край, нашої радості не було меж. Три місяці ми мали змогу хоч трішки провести час  разом, піти в храм подякувати Богу за те що зберіг нам татуся. За цей час я помітила в татуся зміни, він немовби постарів на обличчі, часто сидить і дивиться в одне місце, мабуть про щось  думає. А мама його просто обіймає в цей час і йому стає легше.

Зараз мого татуся направили знову нести службу в іншій стороні, Сумський напрямок на кордонні з ворогом, він зараз у нас захищає наше українське  небо від ворожих атак. Це зовсім інший напрямок несення служби, чим був у татуся. Але він у мене дуже мужній, і знаю що все витримає і відіб’є всі атаки ворога зі своїми побратимами. А  ми знову благаємо Боженьку зберегти його, щоб  все було все гаразд. Коли татові погано, він мамі розповідає  про те, що його турбує.

Мама йому говорить такі слова: «Ти наш Герой, ти все подолаєш, і ми хоч на відстані, але думками з тобою все проживаємо, а ти тримайся», і ще так: « Я тебе оберігаю на відстані, я щоб мала крила, то захистила б тебе ними».

Я знаю, що йому дуже важко, але він тримається і несе службу відповідально, бо захищає нас, свої рідних та неньку нашу -  Україну. Я не побажаю нікому пережити те, що переживаємо ми з мамою, коли татусь на війні. Ці три роки нам здаються вічністю і ми не розуміємо, як ми їх прожили і все витримали. Мабуть тільки разом можна пройти такі випробування, які посилаються  нам з неба. До початку війни ми були дружньою родиною, а зараз стали ще більше цінувати час проведений разом, стали ще більше спілкуватися. Скоріше б ця війна закінчилася і наш татусь прийшов би додому. За час, поки татусь стоїть на захисті України, я подорослішала і зрозуміла, що незалежна Батьківщина для мене понад усе. Мрію, щоб в Україні запанував мир, і всі хлопці живими повернулися додому.

Для мене мій тато - Герой!