Щоб втекти від окупації до вільної території України, Світлана із сином перетнули кордони трьох країн

Близько шостої ранку за сніданком я прочитала новину про початок російського вторгнення. Це не стало для мене великим шоком, оскільки вже протягом кількох днів у мене вже було недобре передчуття. Ми з сином побігли зняти гроші та купити їжу. Трохи згодом почали, ризикуючи життям, шукати по місту торгові точки, де можна купити щось поїсти. Їх було небагато, тому кожний такий похід на далеку відстань міг стати останнім.    

Постійні спроби добути харчі та відсутність комунікацій були щоденними труднощами. Проте, три виснажливі тижні сидіння у підвалах Сєвєродонецька та потрапляння двічі ворожих боєприпасів у наш будинок мене психологічно травмували.

Один снаряд прилетів восьмого березня. Ми якраз закінчили святковий сніданок, перебуваючи у квартирі. Почався обстріл нашого кварталу, і ми стояли в коридорі, оскільки не встигли дістатись підвалу. Тут раптом відчули поштовх, стіни захитались, а зі стелі посипалась штукатурка. Я притулилась щосили до рідних і вголос почала читати "Отче наш".  На щастя, ми не постраждали.

Через постійний обстріл навколишніх кварталів почали зникати газ, вода, електрика, опалення. Комунальники щось намагались полагодити, але це мало тимчасовий ефект. Нам доводилось наповнювати порожні ємкості водою та чередувати приготування їжі на газовій плиті чи у мультиварці - в залежності від наявності газу чи електрики.  

Я з сином не змогла довгий час знаходитись у окупації, перебуваючи у Сватівському районі. Незважаючи на теплий прийом знайомих, у яких ми пробули декілька місяців, з великими труднощами наша сім'я дісталась вільної частини України.

Ми прямували до України через Росію, Прибалтику, Польщу. Для відновлення сил після виснажливої подорожі наша сім'я на декілька днів зупинилась у Варшаві.

Саме тут я відчула глибоку вдячність до польського народу за їх всебічну турботу та непохитну підтримку українців. Це мене зворушило до глибини душі. Поляки дійсно молодці! Щиро їм дякую!

Я повернулась до виконання своїх посадових обов'язків як держслужбовець. Працюю дистанційно у місті Дніпро.

Про перший день війні нам і досі нагадує «Снікерс», який серед інших продуктів я купила сину, а він не став одразу його їсти. Цей батончик був з нами всюди: я брала його у підвал, він з нами подорожував. Він втратив форму, але і зараз з нами. Знаєте, чому? Син сказав, що з'їсть його тільки тоді, коли Україна здобуде Перемогу!