Мені 52 роки. Я переселенка з Мар’їнки. Зараз мешкаю у місті Бровари. Маю двох дорослих дітей: одному 32 роки, другому 22. Один син служить у лавах ЗСУ, один працює. 

Я була вихідна, мені зателефонувала моя сестра і сказала, що почалась війна. У нас в Мар’їнці вона почалась ще у 2014 році. Я спочатку подумала, що це жарт. Мій мозок не хотів це приймати. А потім весь час сиділа перед телевізором і спостерігала, що відбувається в інших містах. На початку війни у нас ще було спокійно, а потім все дійшло і до Мар’їнки. 

У тій частині міста, що ближче до Донецька, будинки почали складуватись, як карткові. Ми жили в іншій частині міста. Потім бомби почали прилітати ближче до нас. Когось із сусідів поранило, когось вбило. 

Ми зібрали те, що влізло в автомобіль. Якийсь одяг, речі першої необхідності. Думали, що їдемо ненадовго, десь через місяць повернемось. Але не трапилось так, як планували. Мені подруга запропонувала приїхати у Бровари - тут ми і залишились.

Мене найбільше шокувала жорстокість, яка була у росіян проти мирних людей. Була злість, була ненависть. Не можна з цим змиритись. А потім прийшла байдужість до країни-агресора і віра у свою перемогу. 

Мене приємно вразило те місто, куди я потрапила. Люди дуже добрі, відносяться з співчуттям, з розумінням. Нас прихистила сім’я однієї жінки, яка нас ніколи в очі не бачила. Вона дала оголошення в соцмережах, що надасть свою квартиру безкоштовно, і надала нам квартиру з усіма меблями, технікою, своїми речами. Я їй до сьогодні безмежно вдячна. Інші люди - хтось речима, хтось посудом ділився. 

Ми залишились без свого житла, без налаштованого побуту. У нас був свій приватний будинок, в якому було все необхідне для нормального спокійного життя. Всі залишились без роботи. 

Син менший, який з 2014 року проживав у Мар’їнці, має порушення емоційного стану, добровольцем пішов до лав ЗСУ. Він був вмотивований, бо бачив все, що відбувалось у нашому регіоні. Я за нього сильно переживаю. Вже двічі був поранений. Друзі та однокласники його теж воюють. 

Те, що ми без житла, як Дамоклів меч, висить над головою. Ми офіційно прописані у місті, якого немає. По факту ми бомжі. Живемо в недешевому орендованому житлі. Дякувати, що тут у мене є робота. Старший син зараз влаштувався на роботу в Києві. Фінансів не вистачає. Голодні не сидимо, але ж необхідного ми не можемо собі дозволити придбати. 

Щоб знизити стрес, роблю медитації, дихальні вправи. Але ж коли рідна людина на нулі, то не дуже це виходить. Але я намагаюсь. 

Я оптиміст по життю. Перемога сто відсотково буде нашою. На жаль дуже, дуже високою ціною. Україна буде квітучою, розвиненою, найкращою країною у світі. Я маю надію, що нам допоможуть її відновити.